Сайт Михайла Довбенка

Наукові праці

Економічна теорія: 35-річний експеримент

Адреса сторінки: http://dovbenko.kiev.ua/ua/published/articles/995/

"Економічна теорія". Науковий журнал,
N4/2004(жовтень-грудень).-С.53-64.

М. ДОВБЕНКО,
директор Інституту відкритої політики
доктор економічних наук

Якщо серед економістів період з 1946 до 1971 року отримав назву "доба Кейнса", то що ж було в економічній теорії після нього? Однозначної відповіді немає. Як і не можна сказати про те, що ведеться активний її пошук. А дарма, узагальнюючий погляд на бурхливі, суперечливі думки, які викладаються економістами в останні десятиріччя, вкрай потрібен хоча б для того, щоб зрозуміти що з нами і куди йдемо. Та й легше було б визначитися з відповіддю в дискусіях, які час від часу виникають у суспільстві про злет чи кризу економічної науки

 Перегорнувши більшість підручників з "Економічної теорії", на завершення їх ви дізнаєтеся про "сраффіанську революцію", "монетарну контрреволюцію", "неокласичний синтез" чи уроки Фрідріха Хайєка. Але, зрозуміло, що лише цими ідеями творчість економістів-теоретиків не закінчується. То ж яким економічним доробком збагатилася наукова спадщина в останні десятиліття? Невже нема чим доповнити величезну кількість підручників і посібників з "Історії економічних вчень", "Економічної теорії", "Макро-" чи "Мікроекономіки"?!

Пропоную звернути увагу на запровадження у 1969 році і наступні щорічні вручення Нобелівської премії з економіки. На мою думку, ця подія має колосальний вплив як на розвиток економічної теорії, так і на формування економічної практики. Започаткування такої нагороди не було побажанням талановитого шведського винахідника Альфреда Нобеля (як це з 1901 року завдяки йому зроблено для п'яти галузей наукової та суспільної діяльності). Швидше це був, свого роду, експеримент, що зініціювала група шведських учених і банкірів, урахувавши умови заповіту відомого мецената. Експеримент, який, на диво, успішно реалізується.

За час, що минув, нобеліанти зуміли запропонувати світовому співтовариству сучасні передові економічні розробки, концепції, проекти, ідеї. Фактично в останній третині ХХ століття ми одержали нову галузь економічної науки, яку умовно можна назвати економічною нобелелогією. Це величезний новітній масив економічних знань, що, без сумніву, потребує всебічного вивчення і активного поширення.

Ще зовсім недавно в підручниках можна було зустріти твердження про "неможливість постановки контрольованого експерименту в економічній теорії"[1], що економіка як наука позбавлена експериментального змісту. У кращому випадку економісти могли розраховувати хіба-що на перевірку висновків із своїх теорій на базі статистичних даних. Однак у наш стрімкий час прописні аксіоми швидко втрачають свою істинність, навіть якщо належать визнаним класикам. Завдяки американському вченому Вернону Сміту експерименти в економіці стали важливим методом економічної науки. Вони допомагають осягнути сутність процесів, що відбуваються в економічній дійсності, зрозуміти взаємозв'язок факторів, взаємодію причин і наслідків, виявити стійкі тенденції, спрогнозувати ймовірний хід подій.

суперечливого світу з населенням понад шість мільярдів чоловік, які проживають у 210 державах. Досить великі відмінності у рівнях розвитку країн є постійним джерелом суперечностей між ними. Ці відмінності між окремими державами становлять цілі історичні епохи. Виділяють три великі їх групи. Поряд з групою індустріально розвинених країн, яка представляє так званий "золотий мільярд" існує друга група держав-"середняків", в яких проживає чотири мільярди громадян. Серед цих країн є як промислово-аграрні, так і ті держави, що пішли шляхом індустріального розвитку. Третя група - держави з низьким рівнем розвитку економіки і з населенням близько мільярда громадян. Поглиблення диференціації за рівнем їхнього розвитку лише посилює суперечності, призводить до нарощення зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. На кінець ХХ століття борг зріс до двох трильйонів доларів. Це з одного боку.

З іншого - величезних масштабів у світовій економіці набув вплив транснаціональних корпорацій і банків. Трохи більше одного (1,25) відсотка їх контролюють понад половину світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, майже 80% патентів і ліцензій на нову техніку.

Крім того змінюються реалії життя громадян. Світ ускладнюється. Кожні кілька років знання подвоюються. Планету полонили не лише глобалізація, але й дезінтеграція. Настає технотронна ера. Високими темпами зростають швидкості: коли 50 мільйонів користувачів телефонів з'явилися аж через 74 роки, то Інтернет досяг цієї кількості усього лише за 4 роки. Бурхливого розвитку набувають інформаційні технології та різні види дистанційного обслуговування. З 1990-х років тільки почало входити у практику використання електронних документів, був започаткований електронний цифровий підпис, розгортаються системи інтернет-торгівлі цінними паперами, проте бізнес в Інтернеті зростає небаченими темпами. Оцінки його розвитку свідчать про подвоєння числа операцій щороку. Обсяг інтернет-економіки в 2003 році сягнув 3,2 трильйони доларів і становить 5% світового валового національного продукту.

На зміну одноманітності масових потреб та інтересів приходить їхнє зростаюче різноманіття. Утверджується тенденція до деуніфікації форм задоволення запитів і до децентралізації регулювання соціальних відносин. У трудових відносинах набирає все більшого значення діалог бізнесу і профспілок на мікрорівні. Підприємства широко вводять власні програми соціального страхування та участі працівників, зменшуючи тим самим колись майже монопольну у ряді країн роль держави у вирішенні цих завдань. У цілому зростає соціальна відповідальність бізнесу, а значить - змінюються виробничо- і соціально-трудові основи західного суспільства. Глобалізація кидає нові виклики.  

У таких умовах неймовірно складно розвивати економічну теорію. Не кожний економіст розбереться який напрям веде до прогресу і в чому він полягає. Нобелівська премія стала свого роду компасом у світі науки. На фоні нових й сучасних напрямів, сфер та методів досліджень, що народжуються, вона досить чітко визначає, які є базовими. Відомо: А.Нобель хотів, щоб премія його імені вручалася за досягнення кожного минулого року. Але насправді так стається, що лауреати чекають нагороди за відкриття, твори чи мирні справи мало чи не піввікової давності. У певному сенсі неквапливість Нобелівських комітетів є виправданою, як і те, що все частіше премії у галузі науки вручаються не одному, а відразу кільком ученим. Надто великим є ризик, погнавшись за відкриттями-скороспілками, дискредитувати авторитет премії, який за 104 роки став незаперечним.

тенденцій у розвитку економічної науки і мовби оцінює питому вагу того чи іншого наукового напряму. В цьому сенсі зазна-чена премія виконує свою соціальну функцію. Адже вона служить створен-ню своєрідних орієнтирів науково-економічного прогресу, причому орієнти-рів не лише утилітарного, але й значною мірою морально-етичного значення.   

Нобелівська нагорода перетворилася в найважливішу і найпрестижнішу відзнаку людства тому, що цьому сприяли: а) вироблений ефективний механізм відбору інтелектуального доробку вчених та громадських діячів; б) персоніфікація наукових досягнень, тобто присудження нагороди не за працю всього життя, а за конкретне особливе відкриття, дослідження; в) її олюдненість, тобто відзначення лише діючих (живих) претендентів; г) незалежні гроші Нобелівського фонду, який є в принципі тільки інвестиційною установою; д) незалежність її від урядів, політичних та громадських організацій.

У чому суть цього досить складного і водночас ефективного механізму висунення, добору і затвердження щорічних нобеліантів? У жовтнi кожного року кваліфікованим експертам-професорам розсилають вiдповiднi форми, в яких їм пропонується назвати кандидатiв на присудження премiї та обгрунтувати свiй вибір. Право висувати належить: 1)  членам та іноземним членам Шведської королівської академії наук; 2) членам Преміального Комітету премії з економіки пам'яті Альфреда Нобеля; 3) економістам-лауреатам Нобелівської премії попередніх років; 4) ординарним професорам з економічних наук в унiверситетах Швеції, Данії, Фінляндії, Ісландії та Норвегії; 5) завідуючим відповідних кафедр не менше шести унiверситетів чи коледжів, відібраних на поточний рік Шведською королівською академією, маючи на увазі рівномірний розподіл між різними країнами та їх науковими центрами; 6) іншим ученим, від яких Шведська королівська академія вважатиме за потрібне отримати пропозиції. 

Не розглядаються тiльки колективнi пропозицiї і тi, що надійшли пізні-ше сiчня того року, в якому проголошуватимуть лауреатів. Не можуть бути прийняті до розгляду й особисті заяви з претензією на премію. Не приносить користі претендентам і офіційна - дипломатична, урядова чи політична - підтримка, оскільки нобелівські установи незалежні від держави чи партій. 

У Нобелiвський комiтет щорiчно надходить приблизно 200 подань, у яких рекомендується близько сотнi претендентiв. Починаючи з 1 лютого й до осені рiзні комiсiї Комiтету здiйснюють експертизу робіт найавторитетнiших кандидатiв. До цього залучають провiдних учених свiту, експертів, які прагнуть визначити оригінальність та значущість внеску в загальнолюдський прогрес кожного кандидата. Члени Комітету чи запрошені експерти можуть робити повідомлення відносно різних аспектів тієї чи іншої пропозиції. Щорічно у підготовчій роботі приймають участь кілька сотень спеціалістів.

При кожному із шести Нобелівських комітетів, що зайняті присудженням нагород, діють також Нобелівські інститути. Вони подають їм допомогу у доборі кандидатів і здійснюють самостійні наукові дослідження, а головне - ведуть необхідну підготовчу роботу. Керівники і спеціалісти цих інститутів добираються з числа представників різних країн та національ-ностей. Цим також підтверджується інтернаціональний характер нагороди.

обов'язково подають глибоке обгрунтування зробленого вимогливого та зваженого вибору, а також додають проведенi експертнi дослiдження. Рідко буває так, що запропонована кандидатура отримує премію з першого подання, багато претендентів пропонуються по кілька разів.

На початку жовтня доповiдь iз названого вiддiлення надходить на пленарне засiдання Шведської королiвської академiї наук, де Нобелiвський комiтет подає і захищає свою пропозицiю. Такi обговорення мають конфіденцiйний характер. Завдяки зазначеній процедурі вдається уникнути суб'єктивізму в оцінках. Імена кандидатів, мотиви прийнятих рішень - усе це тримається у великій таємниці. Правда, на початку 80-х років ХХ століття було вирішено щорічно відкривати доступ до нобелівських архівів після 50 років їх зберігання. Тоді ж офіційно друкуються списки, в яких зазначено, хто, коли і ким був висунутий як кандидат.

Рiшення про присудження премiй ухвалюються бiльшiстю при таємному голосуваннi. Право голосу мають усi присутнi на засiданнi члени Шведської королiвської академiї наук. Усього їх 300 чоловік. Відразу ж пiсля голосування на зустрiчi з представниками засобiв масової iнформацiї повiдомляється про зроблений вибiр. Випускається і прес-бюлетень, у якому разом із короткою характеристикою лауреата розкриваються його наукові досягнення, вiдзначені премiєю. Ось чому, справедливість при присудженні нагороди у галузі економіки, як правило, не викликає сумніву.

Після урочистого нагородження 10 грудня, в день смерті Альфреда Нобеля, за традицією в Стокгольмі, лауреати ще протягом кiлькох днiв беруть участь у рiзних заходах, серед яких обов'язковою є публiчна лекцiя володаря Нобелiвської премiї. Як правило, це популярний виклад відзначеної наукової роботи або думки автора з якоїсь актуальної проблеми.

Присудження нобелівських премій це акт визнання не лише особистих заслуг талановитих учених, але й визнання суттєвих досягнень економічної науки, яка зайняла почесне місце серед найпрестижніших наукових дисциплін. Звичайно, шлях до успіху був далеко не простим.

Відзначення Нобелівською премією породжує непідробний інтерес до її лауреатів. Зацікавленість світоглядом та науковою спадщиною інтелектуальної еліти і, зокрема, визнаних економістів пояснюється широтою і глибиною розробки наукових проблем, якими вони займаються (макроекономіка, економетрія, кліометрія, мікроеконометрика, тощо), тобто проблем, які й зараз хвилюють людство.

Без сумніву, всі 55 економістів-лауреатів Нобелівської премії є представниками кращої частини наукової інтелігенції світу. Варто відзначити лише, що їх відрізняє висока освіченість, яскраво виражена здібність та оригінальність мислення, органічно властиве прагнення і вміння пов'язувати науку з життям, потреба перетворювати знання у практику.

Завдяки такому їхньому підходу, а також пройшовши через вимогливу та ретельну процедуру Нобелівського комітету, людство пізнало цілий ряд актуальних концепцій, проектів, ідей[2], що мали і, без сумніву, матимуть безпосередній вихід як на теорію чи методологію, так і на реальне господарське життя. Свідченням цього є численні приклади наукового доробку нобеліантів. Зокрема:

власної вигоди та приймає тільки раціональні рішення. При цьому економіка вважалася наукою, де недопускалися експерименти, на відміну від, наприклад, ботаніки. Однак за останні 20 років ці погляди піддалися перегляду.

Значний вплив на таку зміну здійснили саме нобелівські лауреати ХХ1 століття. Вони доводять, що поведінка індивіда як споживача і учасника виробництва досить неоднозначна. Економічні інтереси представляють собою складну і суперечливу систему. Треба повніше враховувати соціальні умови, психологічні мотиви. Американські економісти Джордж Ейкерлоф, Джозеф Стігліц і Майкл Спенс, які за дослідження ринків з асиметричною інформацією відзначені премією у 2001р., роздвоюють постать "економічної людини" - один з партнерів знає дещо більше, ніж інший. А завдяки Даніелю Канеману і Вернону Сміту - нобелівським лауреатам 2002р. ми маємо відмо-витися від самої теоретичної схеми "економічної людини" і прийняти до уваги множинність дій, які не пояснюються раціональним вибором, ні непов-нотою інформації. Фундаментальний емпіричний матеріал для такого перег-ляду був отриманий в результаті психологічних досліджень, в яких профе-сору психології з Прінстонського університету Д.Канеману належить одна з головних ролей; а основним інструментом нагромадження подібного мате-ріалу став експеримент як особливий метод приросту наукового знання, що ввійшов у арсенал економічних наук завдячуючи піонерним працям В.Сміта;

- в методологічному плані отримані досягнення у вдосконаленні інструментарію досліджень. Основним інструментом, за допомогою якого економісти пізнавали світ був метод регресії, або порівняльний метод (ставить питання про те, як насправді змінювалися результати під впливом змін у вихідних чи екзогенних умовах). В сучасних умовах американські економісти-лауреати Нобелівської премії Роберт Фогель, Дуглас Норт, Вернон Сміт зуміли доповнити його ще двома: другий - контрфактичні дослідження, або модельна імітація (ставить питання про те, як результати змінювалися б) і третій - контрольований експеримент (ставить питання про те, як результати можуть змінювалися).

Або як можна забути некваліфікований прогноз "Гарвардського барометра" напередодні економічної кризи 1929-1933рр., який провіщав "процвітання економіки", засвідчивши недосконалість методологічної бази досліджень тих років. Вже в другій половині ХХ століття завдяки працям, у першу чергу, нобелівських лауреатів Т'яллінга Купманса, Леоніда Канторо-вича, Трюгве Ховельмо та інших їхніх колег поряд з функціональним методом економічного аналізу повсюдно утвердився і метод математичного моделювання економічних процесів як засіб реалізації концепції про економічну рівновагу на мікроекономічному рівні. До того часу економісти, і зокрема маржиналісти, вважали, що економічне зростання завдяки вільній конкуренції підтримується автоматично і продовжували пропагувати непереконливий у реальному житті "закон ринків збуту" Жана-Батиста Сея з його головною ідеєю про саморегульованність і рівноважність економіки.

Саме економетричні дослідження факторів зростання сповна підтвердили залежність сучасної економіки від нагромадженого людського капіталу та характеру його використання і, в свою чергу, немало сприяли виробленню соціально-економічної політики, спрямованої на закріплення досягнутих переваг. Не дивлячись на те, що математизація досліджень надзвичайно зросла, це не призвело до посилення абстрактності, а, навпаки, дозволило економістам ставити і вирішувати питання великої практичної значущості, зробило економічну науку живішою і значно цікавішою;

30-х роках ХХ століття динамічних моделей та їх застосування для аналізу економічних процесів. Пізніше над розробкою теорій і моделей економічного зростання трудилися наступні нобеліанти Поль Семюельсон, Саймон Кузнець, Кеннет Ерроу, Лоуренс Клейн та інші. Вони інтенсивно досліджували природу економічних криз, убезпечення суспільства від їхньої руйнівної стихії. Хіба не висновки, в тому числі, й цих учених допомогли відбутися світовому економічну зростанню, середній показник якого склав 3,8 відсотки за останні 35 років. Розроблені ними економетричні моделі підтверджують, що і на найближче майбутнє сценарій розвитку подій є прогнозованим і відносно позитивним.

Звичайно, мексиканська валютна криза 1994р. і азійська фінансова криза 1997/1998рр. мали серйозний характер, однак їх вдалося втримати під контролем. Відомо, що обвал на Нью-Йоркській фондовій біржі у 1987р. та її параліч 11 вересня 2001р. не привів до краху американської економіки і не зачепив інші країни, але ж він був дуже небезпечним. Економіка справилася і з цими кризами, вони не переросли у щось аналогічне Великій депресії. Капіталістичне господарство не тільки встояло під ударами величезної руйнівної сили, але в цілому ще й продовжувало досить успішно розвиватися. Саме враховуючи прогнози розвитку подій, висновки досліджень нобеліантів, авторитетних спеціалістів нової фінансової технології, учасники грошового ринку зуміли уникнути аналогічних потрясінь у майбутньому.

 Тепер виникає запитання: наскільки науковою і точною є широко розповсюджена у марксистській літературі теза, котра провіщала, що в міру загострення суперечностей капіталізму можливості їх подолання у рамках даної формації все більше звужуються. І в той же час, за допомогою наукових розробок у тому числі нобеліантів, ми побачили, як фактично можливості розвитку капіталістичної формації з часом не звужувалися, а продовжують розширюватися.

Ще одним прикладом прямого вторгнення економічної теорії - і вторгнення ефективного - в реальну економіку є "шведська модель суспільного розвитку", тобто сукупність заходів з соціальної захищеності людини. Ця захищеність зазнала значних змін, але придбала і зберегла основну рису - універсальність, охопивши кожного жителя країни незалежно від роду занять. Є багато факторів, чому якраз Швеції вдалося досягти таких значних успіхів в економіці і соціальній політиці. Відомо, що великі соціальні досягнення можливі лише на міцному економічному фундаменті. Економічна політика Швеції спирається на теоретичну концепцію, близьку до кейнсіанської, основи якої були закладені ще на початку ХХ століття.

Сходження до "соціального достатку" почалося у 20-30-х рр. і особливо активно після Великої депресії. Саме в ті роки вісім шведських дослідників (К.Вікселль, Г.Кассель, Д.Давідсон, до яких приєдналися молоді вчені Г.Мюрдаль, Б.Улін, Е.Лундберг, Е.Ліндаль, Д.Хаммаршельд) опублікували ряд праць, основні положення яких, по-перше, передбачали головні висновки, зроблені незалежно від Джона Кейнса, про роль держави в економіці та про необхідність підтримки високого рівня зайнятості як умови швидкого розвитку країни. По-друге, сприяли створенню фундаментальної концепції економічної політики. Результати їхніх досліджень були включені до найважливіших урядових програм. Наприклад, у праці Гуннара Мюрдаля та його дружини Альви Мюрдаль "Криза в проблемі народонаселення" (1934р.) були досліджені причини зниження народжуваності в країні та висунутий у цій сфері свого роду Новий курс, що пропонував інтенсивну житлову політику і виплату субсидій багатодітним сім'ям. Ця книжка підказала урядові рішення щодо забезпечення благополуччя усіх дітей, незалежно від фінансового стану їхніх батьків.  

академічну науку і зайнялися практичною реалізацією цих розробок. Вони ввійшли до складу уряду і академії наук, очолили політичні партії, профспілки, провідні дослідні інститути. Цікаво, що один них - Д.Хаммаршельд - згодом став Генеральним секретарем ООН, а Г.Мюрдаль, який вважається засновником цієї школи,  і Б.Улін - лауреатами Нобелівської премії з економіки.

Багато з рекомендацій Г.Мюрдаля та його колег були реалізовані впродовж наступних десятиліть. Таким чином, важливо і суттєво те, що вони свою економічну теорію втілили на практиці. Їх уже немає в живих, але донині головні положення створеної ними концепції активної взаємодії економіки і соціальної сфери реалізуються на практиці. У 1950-1970-х рр. Швеція стала лідером науково-технічної революції в Європі, демонструючи найвищий рівень життя і освіти населення, його повну зайнятість і найменші розриви в доходах сімей. І зараз уряд Швеції, у порівнянні з урядом США, бере на себе набагато більшу відповідальність за сприяння суспільному добробуту: він забезпечує набагато кращі охорону здоров'я, страхування від безробіття, пенсії по старості. За питомою вагою соціальних витрат у валовому внутрішньому продукті (ВВП) країна вийшла на перше місце у світі. Впродовж багатьох років ця держава очолює світові рейтинги за індексом людського розвитку[3]. В результаті вдалося сформувати "державу добробуту", яка не тільки створила умови для економічного зростання, але й посприяла всьому населенню скористатися його плодами.

Або ще один феномен, - уже з галузі міжнародної грошової політики. Лауреатом Нобелівської премії з економіки 1999 року став американський професор Роберт Манделл. Кілька років поспіль він був претендентом на цю найпрестижнішу нагороду. І тільки після того, як 11 високорозвинених європейських країн ввели з 1 січня 1999 року нову валюту у безготівковий обіг, Нобелівський комітет не став більше відкладати багаточисельні пропозиції економічної громадськості про відзначення вченого цією премією. Адже ні для кого не секрет, що саме він є "хрещеним батьком" євро. Саме його науковий висновок про те, що більш ніж одна країна може мати вигоду від використання спільної валюти, надихнув уряди європейських держав на створення євро.

 Впровадження цієї валюти є наймасштабнішою та найкомплекснішою грошовою реформою у світі. У цілому, перспектива від запровадження євро є досить оптимістичною. Що мається на увазі? По-перше, європейці вірять, що зняття ще одного бар'єра в міждержавних (економічних) відносинах може стати потужним поштовхом до економічного зростання вже в середньостроковій перспективі. Крім цього, єдина валюта є символом об'єднаної Європи й уособлює зону євро як єдиного гравця на світовій арені - принаймні в економічних відносинах. Більше того, єдина валюта служить своєрідною гарантією незворотності процесу інтеграції та прямо підштовхує до зменшення міждержавних перешкод у інших сферах.

травня 2001 року міжна-родні валютні резерви (за винятком золота) у США становили еквівалент 54 млрд. дол., тоді як у єврозоні - 238 млрд. дол., тобто у 4,4 рази більше!

На думку Р.Манделла, який ще в 60-х роках ХХ століття заклав теоретичні основи аналізу "оптимальних валютних зон", запровадження євро повністю змінює конфігурацію міжнародної фінансової системи. Поступово сформуються три зони монетарної стабільності. Євро поширить свій вплив на всю Європу, Африку та Близький Схід. Долар "окупує" Латинську Америку й частину Азії. Позаяк в Азії немає політичного "якоря" для формування єдиної валютної зони, країни цього регіону вибиратимуть між доларом і євро, але значну частину "перетягне" японська єна. За оцінками Р.Манделла, обмінний курс євро до долара стане найважливішим у світі ціновим співвідношенням. Бо на зміну однополярній (доларовій) валютній системі прийде біполярна (долар-євро), більшого значення матиме координація політики ФРС США та ЄЦБ.

Прогнози нобеліанта підтверджуються. Євро з літа 2002р. демонструє постійне своє зміцнення (тоді як після запровадження в готівковий обіг курс його півроку падав) і зараз у цілому є стабільнішою валютою, ніж долар США. Більше того, усі десять нових членів ЄС, які увійшли до Союзу у травні 2004р. уже висловили бажання приєднатися до Європейського монетарного союзу, а значить, найближчими роками зона євро стане ширшою (з 1 січня 2002р. дванадцятим членом її стала Греція).

Навряд чи є потреба продовжувати перелік численних прикладів вагомості доробку видатних економістів. Адже навіть наведені вище - засвідчують, що без перебільшення, економісти-нобеліанти зуміли запропонувати світовому співтовариству масштабний новаторський пласт економічних знань. З відміченого можна зробити кілька висновків.

По-перше, зростає потреба у професійному і дохідливому тлумаченні інтелектуального приросту нових знань. З одного боку, не можна визнати правомірним проведення прямого і безпосереднього зв'язку між зміною соціально-економічних умов та відображенням цих умов і відповідних інтересів в економічних теоріях та концепціях. Цей зв'язок існує, але він не носить прямого, жорсткого характеру. З іншого боку, при розгляді об'єктивних основ появи тої чи іншої концепції не варто абсолютизувати значення якогось одного фактору. Взаємозв'язок економічної реальності з теоретичними узагальненнями досить багатогранний, суперечливий, мінливий. Та й самі теорії, у тому числі погляди теоретиків, що належать до однієї школи, далеко неоднозначні.

Потребують пояснень спеціалістами найсуттєвіші фактори, під впливом яких формуються і еволюціонізують економічні погляди та концепції нобеліантів. Зрозуміло, що поява тих або інших ідей і положень так чи інакше зв'язана з об'єктивними умовами, потребами та інтересами живої економічної практики. Наприклад, монетаризм своєю популярністю, котра виникла у другій половині 70-х рр., зобов'язаний інфляції, що загострилася, проблему якої прагнули вирішити представники цієї школи. Не варто лише спрощувати і абсолютизувати потреби і нестатки практики.

концепцій проходить під впливом практичних потреб, в процесі співставлення та уточнення різних підходів, позицій, методів, при відомій консервативності й несумнівної спадковості знань і висновків.

Економічна теорія не містить готових рецептів. Вона помагає осмислити те що відбувається, але прийняття рішень, вибір варіантів залишаються прерогативою економічної політики. Економічна політика висуває цілі, визначає пріоритети, приймає рішення і проводить їх у життя. При цьому політик враховує не лише економічні параметри, але й всю сукупність соціальних, психологічних, екологічних, організаційних, політичних факторів. Економічна політика постійно стикається з новими, частіше всього непередбаченими проблемами, ставить їх перед аналітиками і розробниками.

По-друге, слід всіляко поширювати нову суму економічних знань, поглиблювати усвідомлення їх зростаючої ролі. Адже знання в галузі еволюції економічної думки формують в економіста необхідну ерудицію і творчі навики, що дозволяють йому вільно орієнтуватися в проблемах економічної теорії, порівнювати альтернативні теоретичні підходи та самостійно приймати рішення з практичної реалізації актуальних господарських завдань. Досить впевнено можна стверджувати, що і нові проблеми, які виникають нині перед людством, можуть бути осмислені швидше і глибше, якщо економісти, політики не будуть забувати та ігнорувати аргументи, хиби і упередження, пошуки і знахідки нобеліантів. 

Економічні ідеї лауреатів, концепції, висновки не потрібно запам'ятовувати. Слід помізкувати над ними, постаратися зрозуміти їхню логіку, з'ясувати позиції, аргументацію творців і прихильників, прослідкувати причини появи нових ідей та теорій, відчути їхній взаємозв'язок з працями і розробками попередників та послідовників. 

Очевидно, що ідеї та побудови нобеліантів зазнають змін і не завжди будуть основою прийняття практичних рішень, фундаментом економічної політики. І це нормально. Складніше, коли економічну науку охоплює закостенілість. На пам'яті 30-і роки ХХст., коли маятник хитнувся у зворотному напрямі: стурбованість проблемою сукупного ефективного попиту заставила багатьох економістів погодитися з Дж.Кейнсом у тому, що "повне домінування рікардіанського підходу впродовж 100 років було катастрофою для прогресу економічної науки". 

По-третє, оскільки цей нобелівський пласт економічних знань й надалі примножується, то варто продумати механізм його залучення до системи вищої освіти. Нобелівський лауреат Д.Норт у своїй відомій праці "Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки" мріє "створити динамічну теорію зміни - тобто того, чого бракує сучасній економічній науці"[4]. Вчений вважає, що "вона має будуватися на моделі інституційної зміни"[5]. Важко не погодитися з думкою видатного економіста-кліометрика. Насправді, потреба у динамічній теорії зміни назріла давно.

неможливо виправити, йдучи шляхом косметичних поправок до програм та підручників з історії економічних учень, економічної теорії чи політичної економії. Для того щоб на ділі перетворити політичну економію перш за все у науку про економічну ефективність потрібно зробити її сприйнятливою до всього цінного, що створено світовою економічною думкою, скажімо, за останні півстоліття.

З іншого, - не менше відчувають потребу у динамізації економічної теорії й на Заході. Після Другої світової війни в економічній теорії панувала доктрина Дж.Кейнса. Саме погляди та ідеї, що були зорієнтовані на кейнсіанський підхід до економічного аналізу лежали в основі й практичної діяльності урядів розвинених країн світу. Ці переконання були закріплені у навчальному процесі з виходом у світ у 1948р. знаменитого підручника П.Семюельсона "Economics". 

Нині, через багато десятиріч, упродовж яких досягнуто значних результатів у розвитку економічної теорії, можна зробити висновок: "Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей" Дж.Кейнса і "Economics" П.Семюельсона є епохальним внеском у науку, але не може бути визнаним всеохоплюючим. Увага Дж.Кейнса була звернута на потрясіння (шоки) в економіці, що відбуваються в результаті зсувів у інвестиційному процесі; тепер ми знаємо, що економіка також піддається й іншим типам потрясінь. Він доводив, що економіка не завжди здатна плавно пристосуватися до несприятливого потрясіння, іншими словами, вона не в стані підтримувати високий обсяг виробництва і низький рівень безробіття. Тепер ми знаємо, що адапційні можливості економіки великою мірою залежать від її економічних інституцій, а останні значно відрізняються по країнах. Таким чином, аналіз економічних коливань є можливим, коли охоплює все різноманіття причин та результатів. 

Водночас починає відставати від вузівських вимог знаменитий курс "Economics". Чому? Спочатку він був цілком кейнсіанським. Надалі П.Семюельсон багато працював над проблемами економічного зростання, запропонував концепцію неокласичного синтезу, у якій об'єднав ряд кейнсіанських і неокласичних позицій. Тому третє видання (1955р.) було підготовлене уже з позицій неокласичного синтезу. Взагалі, тривала актуальність "Economics" (а підручник перевидавався 16 разів, з 12-го видання - спільно з У.Нордхаусом) полягає у постійних змінах і доповненнях, що робилися П.Семюельсоном і, зокрема, у:

  - 1963р., коли переоцiнив бюджетні методи регулювання економіки;

  - 1964р., коли включив у шосте видання емпіричну криву, яка характеризувала зв'язок між щорічною відсотковою зміною зарплати у грошовому вираженні та рівнем (питомою вагою) безробіття і назвав сам графік іменем його автора - крива Філліпса;

- 1973р., коли доповнив дев'яте видання роздiлом, присвяченим марксизму (на його думку, "марксизм може виявитися надто корисним, щоб сповна вiддати його марксистам") і т.д. Але у 90-х роках така динамічність "Economics" втрачається. Водночас економічна теорія, здійснивши якісний прорив у 50-х роках, зараз знаходиться на черговій стадії нагромадження енергії для переходу до наступного етапу свого розвитку. Ми пізнаємо а потім і усуваємо все нові проблеми (як зазначені тут, так і не відмічені), зокрема, асиметричності інформації, трансакційних витрат, неоінституційної структури економічної системи та інші, про які лише довідалися в останні роки.

Ось чому в основі механізму постійного оновлення навчальних програм могло б бути запровадження у вузах вивчення нового спецкурсу у курсі еко-номічної теорії або історії економічних вчень - економічна нобелелогія. Цим буде зроблено серйозний поступ до нової ідеології підготовки економістів, реалізації ідей Болонського процесу, які найбільш адекватно відповідають вимогам часу щодо розвитку вищої освіти.

-   привнести не стільки порядок, як певну логіку у цей хаотичний перелік теорій, концепцій, парадигм, наукових ідей, тощо. Курс не обмежується вивченням джерел, систематизацією та розкриттям поглядів нобеліантів; він прагне виявити взаємозв'язок і спадкоємність ідей, трансформацію підходів та висновків. "Нобелелогію" цікавить, під впливом яких умов змінюються погляди на економічну дійсність, як еволюціонізує трактування базових категорій, вдосконалюються методи економічних досліджень. Цей курс допомагає зрозуміти загальну спрямованість еволюції економічної науки, трансформацію її генеральних напрямів, взаємозв'язок з економічною політикою, прийняттям стратегічних та оперативних рішень;

-   дати основу для критичного осмислення застарілих економічних знань.

 "Економічну нобелелогію" утворюють найновіші теоретико-методологічні досягнення другої половини ХХст. Зрозуміймо, для підготовки економістів з вищим ступенем, які були б готові відповідати на "виклики" часу в умовах глобалізації, потрібні не просто більші за обсягом - інакші додаткові знання й педагогічні технології. На нашу думку, запропонована економічна нобелелогія сповна вписується у "Концепцію розвитку економічної освіти в умовах соціально орієнтованої економіки та інформаційно-технологічного суспільства", що розробляється групою спеціалістів при Міністерстві освіти й науки України.

Нам потрібно дати українській молоді знання нової якості, готувати спроможних самостійно мислити економістів-господарів, які могли б обстоювати національні інтереси й на рівних брати участь у процесі глобалізації. Найголовніше і найважче - змінити зміст процесу підготовки, надати йому не лише соціально-економічну складову, але й сучасну гуманістичну орієнтацію.

Суть економічної нобелелогії полягає не тільки в увільненні від застійності та консерватизму попереднього періоду, виправленні допущених помилок, але й у подоланні історично обмежених рис суспільної організації, методів роботи та хиб, що зжили себе. Конструктивна сторона запропонова-ного трактування економічної нобелелогії розглядається не як щось заклякле, не здатне до змін, а як беззупинний справжній рух через супереч-ності, в якому ще багато і не раз прийдеться доробляти і переробляти.

Формування економічної нобелелогії - це процес глибокого осмислення інтелектуального доробку нобеліантів. Це пізнання істини, яке проходить через спори, дискусії, творчий сумнів. У цьому пошуку істини нікому не забороняється викладати і тим більше чесно та свідомо переглядати свою позицію, навіть якщо на якомусь етапі хтось сповідував застарілі погляди. Тому навряд чи можуть бути оправданими претензії до тих учених, які прагнуть по-новому подивитися на ті чи інші проблеми економічної науки.

Багато змін, що відбулися з ринковою системою, світовим господарст-вом, політикою, соціальними відносинами і самою наукою наближають, відповідно, останню до нової парадигми - переходу від абстрактно-теоретичної економікс початку ХХст. до практичної теорії початку нового тисячоліття. Озираючись у минуле століття, зазначимо що економічна наука може записати у свій актив рецепти лікування ринкової системи у роки криз, світових воєн тощо. Запропоновані методи виходу з багатьох катаклізмів, пережитих світовим співтовариством, помогли забезпечити його життєзда-тність. Аналіз згаданого експерименту свідчить про зрослу роль вчених-економістів у політиці та ідеології, про більшу практичну значущість теорій і концепцій, запропонованих у різний час у тому числі й нобеліантами.