Сайт Михайла Довбенка

"Економіка України". Науковий журнал,

N 7 (572), липень 2009. - С. 86-93

М. ДОВБЕНКО,
директор Інституту відкритої політики,
доктор економічних наук

КРУГМАН  (Krugman)  ПОЛ  РОБІН (США)

Лауреат Нобелівської премії з економіки 2008 року.

Нагороджений Американською економічною асоціацією

медаллю Дж. Б. Кларка. Почесний член Мюнхенського Центру

економічних досліджень.

Викладено підхід американського економіста П. Кругмана до розв'язання актуальних питань міжнародної торгівлі та його новаторські розробки, що фігурують в науці під назвою "нової міжнародної економіки". Саме за аналіз торгових моделей і визначення місць економічної активності йому присуджено Нобелівську премію 2008 року.

П. Кругман народився 28 лютого 1953 року в Нью-Йорку (США). Навчався у Йєльському університетi, в якому в 1970 р. отримав диплом бакалавра. У 1977 р. в Массачусетському технологiчному iнституті захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філософії. У цьому ж інституті розпочав викладацьку діяльність, яку потім продовжив у Йєльському, Каліфорнійському, Станфордському унiверситетах, Лондонській школі економіки. З 2000 року він працює професором Принстонського унiверситету.

 П. Кругман знаний фахівець з питань світової економічної політики. Його наукові дослідження зачіпають різні аспекти міжнародної фінансово-господарської діяльності. На відміну від таких видатних нобеліантів як Б. Улін, Дж. Мід, котрі є фундаторами неокласичної доктрини міжнародної торгівлі, П. Кругман вивчає особливості сучасного стану в розвитку світового господарства. Адже формування адекватної міжнародної торгово-економічної політики має враховувати і використовувати об'єктивні закономірності змін, в т. ч. інституційних, пов'язаних з глобалізацією. Його аналіз цих закономірностей і вияснення глибинних причин парадоксів глобалізації ґрунтується на чітких наукових позиціях.

Трансформація в характері та рушійних силах світового економічного процесу безпосереднім чином відбилися на торгівлі - одному з важливих занять, що покращує наше життя. П. Кругман замітив: "Ви могли б сказати, а я саме так і кажу, що глобалізація, яка рухається не милістю людської природи, а мотивом отримання прибутку, принесла людям значно більше, ніж вся допомога іншим державам та всі надані на м'яких умовах кредити, котрі коли-небудь були зроблені урядами та міжнародними організаціями, що діють із найкращих спонукань". І з тугою додає: "Але, враховуючи досвід, знаю, що сказавши це, я напевно отримаю вал послань, наповнених ненавистю"[1]. Така природа глобалізації. Цей термін став означати зростання міжнародного потоку товарів та послуг. Світ в економічному плані стає все більш взаємозалежним. Свідченням цього є те, що світовий експорт як питома вага світового ВВП зріс з 8 % у 1950 р. до 26 % у 1999 р. А питома вага експорту в ВВП США за цей період зросла з 5 до 10[2].

П. Кругман - прекрасний публіцист (з 2000 року веде аналітичну колонку в газеті "The New York Times"), тому тривоги з приводу глобалізації він елегантно узагальнив, використавши стару французьку поговірку: "Усякий, хто до 30 років не був соціалістом, є безсердечним; кожен, хто залишається соціалістом після того, як йому виповнилося 30, є нерозумним". Вчений пише: "Якщо ви купуєте товар, що вироблений у якійсь з країн третього світу, то пам'ятайте: цей товар вироблений робітниками, котрим платять неймовірно мало за західними мірками і котрі, ймовірно, працюють у жахливих умовах. Будь-яка людина, яку ці обставини не турбують (хоча б зрідка) є безсердечною. Але з цього не випливає, що демонстранти праві. Навпаки, будь-яка людина, яка думає, що відповіддю на глобальні злидні є проста злоба проти світової торгівлі, не має голови чи воліє не користуватися нею. Рух противників глобалізації вже має примітну історію нанесення збитків тим самим людям та ідеям, на захист яких він претендує"[3]. Професор П. Кругман заявляє, що обсяги торгівлі з державами з низьким рівнем доходів на душу населення уже не настільки є незначними, щоб не впливати на нерівність.

Сучасний світовий ринок цілком допускає виникнення обставин, за яких великі держави з низьким доходом мають більші можливості отримати вигоди від торгівлі, ніж малі країни з низьким доходом. Якщо, наприклад, розширюється торгівля товарами, виробництво яких залучає зростаючі від масштабу зворотні потоки, то великі країни повинні мати перевагу, оскільки їхні ємкісні внутрішні ринки полегшують реалізацію економії від масштабу виробництва. На збільшення повернень на основі ефекту масштабу як джерела порівняльної переваги звернув увагу молодий вчений ще в 1980 р. і продовжив розвиток цієї тематики у своєму дослідженні у 1995 р.[4]  

П. Кругману належать деякі недавні розробки в теорії зовнішньоторгової політики, пов'язані з врахуванням фактора недосконалої конкуренції, стратегічних взаємодій, зумовлених олігополістичною структурою ринків, а також економії від масштабу. Всі ці розробки отримали загальну назву "нової міжнародної економіки". На думку фахівців, вони представляють собою якісний прорив у вивченні зовнішньоторгової проблематики. В якій мірі ці напрацювання є насправді новими і як вони співвідносяться з традиційною теорією?

Існують два напрями новаторських розробок, що фігурують під назвою "нової міжнародної економіки". По-перше, це позитивні теорії міжнародної торгівлі, які приймають до уваги внутрішню економію від масштабу і фактор монополістичної конкуренції, інтегруючи їх в структуру моделей загальної рівноваги. Хоча навряд чи можна стверджувати, що розгляд економії від масштабу є чимось новим в теорії міжнародної торгівлі, дійсна новизна полягає в одночасному врахуванні економії від масштабу і монополістичної конкуренції у формальних рамках аналізу загальної рівноваги. Ця обставина привела до інтеграції між теорією міжнародної торгівлі та теорією галузевих ринків. Результати такої інтеграції узагальнені П. Кругманом і Е. Хелпманом у спільній монографії "Ринкова структура та міжнародна торгівля" (1985 р.).

По-друге, є теорії, в яких робиться акцент на олігополістичній структурі ринків та стратегічних взаємодіях між фірмами. У відповідності з цими теоріями державна політика, що зв'язана, наприклад, з використанням експортних субсидій і тарифів, може забезпечувати перерозподіл прибутку від іноземних фірм до їхніх конкурентів усередині країни, тим самим гарантуючи державі чистий виграш. З цієї проблематики виділяються дві всеохоплюючі книжки П. Кругмана: "Стратегічна торгова політика і нова міжнародна економічна теорія" (1986 р.) і "Торгова політика та структура ринку" (1989 р., спільно з Е. Хелпманом).

Справді новим внеском у теорію торгової політики є врахування олігополії та стратегічних взаємодій між приватними фірмами, а не між урядами. В цьому контексті ключова модель вперше була запропонована Дж. Брендером і Б. Спенсером у 1985 р. Ця модель та обговорення її обмежень подані у кругманівській "Торговій політиці та структурі ринку". Коротко суть їх така: дві фірми - національна та іноземна - конкурують на ринку третьої країни, збуваючи товар, який не продається на їхніх власних ринках. Модель можна розширити за рахунок врахування споживання на внутрішньому ринку, що і було зроблено у ряді праць, однак це лише ускладнює аналіз, не змінюючи основних висновків[1]. Кількість фірм фіксована, тобто нові фірми не можуть входити на ринок, будучи залучені високими прибутками. Модель формулюється таким чином, що єдиним фактором, який має значення для національного добробуту обох країн, є прибуток обох фірм за мінусом субсидій чи податків. Заробітна плата і - на першій стадії аналізу - прибуток до оподаткування в обох державах є фіксованими. Мета національної політики полягає в тому, щоб перерозподілити прибуток від іноземної фірми до національної, хоча при цьому може паралельно відбуватися перерозподіл доходу від платників податків даної країни до власників фірм. Обсяг ринку комбінованого виробництва - фіксований; споживачі конкурують між собою. Уряд третьої країни утримується від втручання. Чим більше виробництво однієї фірми, тим менший прибуток іншої.

Ключова передумова найпростішої версії моделі полягає в тому, що дві фірми грають "по Курно" (суть моделі Курно полягає в тому, що кожна фірма приймає обсяг виробництва свого конкурента постійним, а потім приймає власне рішення про обсяг виробництва - М.Д.). На основі математичних рівнянь та відповідного графічного зображення вченими були змодельовані: взаємозалежність зміни загального попиту на товар на ринку третьої країни, граничної виручки і прибутку кожної фірми; висунута теза, згідно якої надання експортної субсидії національній фірмі приведе до встановлення національного оптимального виробництва. Науковці вияснили значущість моделі в рамках традиційної теорії торгівлі. Вони розглянули традиційний аргумент на користь протекціонізму, що ґрунтується на концепції умов торгівлі, котрий можна інтерпретувати як доказ у підтримку запровадження податку на експорт.

Відомо, що податок на торгівлю є неефективним по Парето із загальносвітової (але не з національної) точки зору за умови наявності досконалої конкуренції і за відсутності внутрішніх викривлень, не скомпенсованих відповідними субсидіями чи податками. Розглядаючи випадок, за якого іноземний уряд не здійснює втручання, слід звернути увагу на одну обставину, що висунута на перший план у книжці П. Кругмана і Е. Хелпмана "Торгова політика та структура ринку". Якщо кількість національних фірм перевищує одиницю, то аргументи на користь податку на експорт знову набирають силу. Національні фірми конкурують одна з одною і породжують негативну зовнішню економію одна для іншої, знижуючи ціну, за котрою кожна з них торгує на ринку третьої країни. Внаслідок цього стає доцільним до відомої міри обмежити їхню діяльність у сфері експорту. Це з точністю відповідає традиційному аргументу на користь протекціонізму, що ґрунтується на концепції умов торгівлі. Чим більша кількість національних фірм, тим ближче модель відповідає умові досконалої конкуренції та стандартній формулі оптимального тарифу або податку на експорт. Як відмічають автори, в моделі з кількома національними та іноземними фірмами, кожна з яких грає "по Курно", можна сформулювати висновок на користь податку на експорт чи експортної субсидії.       

Неординарними можна назвати також дослідження П. Кругмана щодо тарифів, спрямованих на сприяння розвитку експорту. Тут нам варто послатися на дуже часто цитовану його статтю "Захист імпорту як стимулювання експорту: міжнародна конкуренція за наявної олігополії та економії від масштабу"[2]. Її аргументація також може бути витлумачена на користь використання тарифу в моделі олігополії, але водночас дана стаття містить додаткове міркування про те, що запровадження тарифу може привести не лише до заміщення імпорту національним виробництвом, але й до стимулювання експорту.

Дві фірми конкурують на різних ринках (в тому числі і на національному), граючи  "по Курно" і стикаючись з економією від масштабу. Національний уряд захищає фірму своєї держави на національному ринку. Такий захист можна трактувати як різновид субсидіювання. Природно, це перерозподіляє прибуток від іноземної фірми до національної. Граничні витрати національної фірми знижуються, тоді як іноземна фірма зменшує виробництво і її граничні витрати зростають. Як наслідок, національна фірма розширює експорт. Таким чином, П. Кругман показує, що захист від імпорту діє як інструмент сприяння розвитку експорту.

Тут виникає питання про те, в якій мірі даний висновок залежить від наявності олігополії "по Курно". П. Кругман пише: "Теза, згідно якої захищений внутрішній ринок забезпечує фірмі основу для успішного розвитку експорту, відноситься до числа тих неортодоксальних ідей, що представляють собою загальне місце в дискусіях з міжнародної торгівлі, котрі несумісні зі стандартними моделями, але, тим не менше, виглядають переконливими для практиків"[1]. У книжці "Торгова політика та структура ринку" П. Кругманом і Е. Хелпманом було продемонстровано, що у випадку олігополії "по Курно" (хоча за даних обставин деякі науковці вважають це припущення дещо короткозорим) запровадження тарифу може бути оптимальною політикою з точки зору країни, за умови відсутності заходів у відповідь з боку іноземного уряду.

Важливою тенденцією у рамках чистої теорії торгівлі є аналіз торгівлі в умовах зростаючої віддачі від масштабу, яка розглядається як найважливіша незалежна причина торгівлі. Однак світ, що відзначається зростаючою віддачею від масштабу, характеризується також недосконалою конкуренцією. З урахуванням цього, розробка моделей олігополістичної торгівлі та зовнішньоторгової політики продовжується, зміщуючи акцент на дослідження динамічних аспектів проблеми. Водночас уже з 1980-х рр. проводяться емпіричні дослідження, у рамках яких напрацювання представників "нової міжнародної економіки" використовуються для аналізу суперництва між американськими і японськими фірмами на автомобільному ринку в умовах застосування як тарифів, так і виробничих субсидій.

У 1987 р. П. Кругман відмічав, що нові розробки у певному сенсі замінюють існуючу теорію міжнародної торгівлі чи меншою мірою вимагають радикального перегляду її висновків[2]. Такі висловлювання припускають, що традиційна теорія опирається на передумову досконалої конкуренції і приводить до висновку, згідно якого - за незначних застережень - вільна торгівля є оптимальним варіантом торгової політики. Новий же підхід, на думку П. Кругмана, змінює структуру теорії торгівлі настільки фундаментально, що теоретичні докази на користь вільної торгівлі пропадають. Згідно даної точки зору, ідея вільної торгівлі ще не відійшла в минуле головним чином по причині політико-економічного характеру.  

П. Кругман спеціалізується на вивченні міжнародної торгової політики і, зокрема, прагне пояснити, чому одні країни отримують переваги в торгівлі з іншими. З результатів його досліджень випливає, що в умовах великомасштабного виробництва розширюється торгівля не лише між країнами, котрі спеціалізуються на певних видах товарів (згідно традиційної економічної теорії). Поступово домінуючими на ринку стають держави, що не тільки перебувають на одному рівні розвитку економіки, але й ті, які спеціалізуються на експорті та імпорті якогось товару. У свою чергу, це призводить до зниження цін на продукцію (в силу конкуренції економік на світовому ринку).

Теорія Кругмана також пояснює причини урбанізації світової економіки. Масштабне виробництво, з одного боку, і боротьба за зниження транспортних витрат, з другого, приводять до того, що все більша частина населення тяжіє до мегаполісів. Зростаюче населення міст, у свою чергу, стимулює розвиток економіки та зростання виробництва, які, замикаючи коло, приводять до подальшого збільшення числа жителів. В результаті поступово проявляється поділ регіонів на високотехнологічні "основні зони" та менш розвинену "периферію".

В 1991 р. у праці "Зростаюча віддача і економічна географія"  П. Кругман запропонував математично строгий підхід, що дозволяє одночасно моделювати і товарні потоки, і розміщення виробництв та споживачів у просторі. Сформульована ним у цій статті модель отримала назву "центр-периферія". Результати досліджень вченого дають змогу швидко і ефективно виявляти перспективні для певної території напрями розвитку, сформувати відповідні регіональні мережі, виокремити напрямки внутрінаціональної та міжнародної спеціалізації. Його новаторські висновки є важливими в контексті динамічного розвитку адміністративних і функціональних регіонів у Європі, що зумовив формування нової просторової будови цієї високо інтегрованої глобальної економічної системи. Окремі дослідження можливих ефектів розвитку інтеграції та розширення Євросоюзу розглядають варіант метрополізації, що супроводжується поглибленням регіональної спеціалізації та поглибленням відмінностей регіонів у межах країн[3]. При такому сценарії Євросоюз намагається компенсувати ці розбіжності, перерозподіляючи негативні ефекти безпосередніх кумулятивних ефектів. 

Міжнародна торгівля стає важливим фактором адже все, що розширює ринок, може сприяти збільшенню обсягу виробництва і темпам його зростання. Відповідно аллокація порівняльних переваг може визначатися історичною випадковістю: "хто прийшов першим", або через чисту віддачу від масштабу, або через навчання на досвіді. Нобелівський лауреат Р. Лукас побачив відмічений зв'язок і створив спеціальну модель, що ілюструє ендогенну еволюцію порівняльних переваг. Він зосередив свою увагу на випадку навчання на досвіді: товари відрізняються один від одного тим, в якій мірі досвід, нагромаджений у їхньому виробництві, веде до зниження затрат. Р. Лукас назвав товари, що є капіталоінтенсивними за витратами людського капіталу, "високотехнологічними". Однак, слабким місцем цієї наукової ідеї є те, що криві навчання можуть бути спочатку крутими, а потім пологими, що відображає перехід від високотехнологічного товару до звичайного.

У 1990 р. важливе доповнення до цих модельних конструкцій ендогенних інновацій зробив П. Кругман. Він сформулював трьохперіодну модель. У першому періоді підприємці "інвестують" цінні ресурси в інновації, що знижують витрати. Ті, хто добилися в цьому успіху отримують (тимчасову) монополію на свою нову технологію у другому періоді; вони мають ренту за рахунок переваги у затратах над граничним виробником, який до цих пір користується старою технологією. У третьому періоді ця інновація стає загальним надбанням і джерело рентних доходів зникає. Ці послідовності, котрі не співпадають за фазою, можна "звести разом", що дає картину безперервного процесу.

З цієї простої конструкції випливає кілька прекрасних результатів. По-перше, можливість багатьох рівноваг. Чим вищою є інноваційна активність зараз, тим вищим буде реальний дохід у наступному періоді. Підприємці, які досягли успіху в інноваціях зможуть тоді отримати більш вищий рентний дохід. Тому можна говорити про особливу силу, що робить прибутковими інвестиції в інновації у тих випадках, коли має місце більший обсяг таких інвестицій. (Очевидно, що може чинити вплив і протидіюча сила конкуренції.) В економіці достатньо сировини як для існування рівноваг, в яких ніхто не робить інновацій через те, що жоден цим не займається, так і для рівноваг, у яких має місце множинність інновацій.

Другий результат є чіткою демонстрацією шумпетерівської ідеї про те, що монополія, яка забезпечена успішними інноваціями, хоча й породжує збитки з точки зору статичної ефективності, але з надлишком компенсує цю шкоду, здійснюючи інвестиції в інновації. Третій результат має значення в контексті міжнародної торгівлі. Видумати технологію, що знижує витрати, коштує приблизно однаково як у великій, так і в малій економіці. (Ось чому міжнародні порівняння витрат на наукові дослідження в розрахунку на одиницю валового національного продукту завжди видаються не сповна доречними.) Однак кожна конкретна інновація має більшу цінність у великій економіці, аніж у малій, тому що у першому випадку існує великий потенціал для отримання ренти. Ось чому міжнародна інтеграція може підхльоснути інновації та прискорити зростання. Це дасть потужніший позитивний ефект у порівнянні з будь-яким можливим виграшем від статичної ефективності.  

З кожним десятиліттям світ стає все більш складним та взаємозалежним, і наші інституції повинні відповідати цим змінам. П. Кругман вважає, що в останні роки на сповільнення темпів розвитку світової економіки все частіше впливають причини інституційного характеру[1].

Вчений є видатним теоретиком міжнародної торгівлі. Він автор кількох десятків книжок і більше 300 економічних праць. Основними серед його монографій, окрім названих вище, вважаються: "Просторова економіка: міста, регіони і міжнародна торгівля" (1999 р., спільно з М. Фуджіта і Е. Венейблсоном), "Повернення депресії" (1999 р.), "Валютна криза" (2000 р.), а книжка "Велика брехня" у 2004 р. надрукована російською мовою.

Професор П. Кругман є активним учасником дискусій щодо актуальних питань економічної політики. Так, реформа міжнародної валютної системи й досі служить предметом палких спорів серед економістів та політичних діячів. Адже, якщо в 1950-1973 рр. у країнах Заходу спостерігався небувалий сплеск ділової активності та феноменальних економічних результатів, породжених макроекономічним регулюванням і прив'язкою національних валют до долара, то в середині 1970-х рр. назріла криза подібної моделі розвитку. Уряди, які були зв'язані жорсткими валютними зобов'язаннями, не змогли протистояти інфляції, що різко прискорилася у зв'язку з нафтовими шоками та швидким збільшенням безробіття, викликаним зниженням темпів економічного зростання. Цей період розвитку західної економіки, відомий як стагфляція, ознаменувався переходом від кейнсіанських методів регулювання економіки до більш ліберальної моделі державної політики. Радикальна зміна цілей та методів антициклічного регулювання не могла не викликати у політичних і громадських колах Заходу стурбованості проблемою економічної стабільності.

Нову сторінку в історії міжнародної координації було відкрито після проголошення у 1975 р. у Рамбуйє про перехід до системи вільного плавання валют. Свої ґрунтовні міркування з приводу таких змін П. Кругман виклав у підручнику "Міжнародна економіка: теорія і політика" (1988 р., спільно з М. Обстфельдом), який став досить популярним у світі, витримав сім перевидань і з 1998 р. вже двічі видавався російською мовою. На думку обох учених, по суті була санкціонована "схема децентралізованого формування політики, де кожна країна робить те, що вважає відповідним власним інтересам"[2].

Раніше більшість фінансистів виступали за встановлення плаваючих обмінних курсів, однак в останні роки значна частина фахівців стали вважати доцільним повернення до фіксованих курсів. І хоча всі розуміють, що абсолютно фіксований чи повністю вільний курси зустрічаються вкрай рідко, все ж у будь-якому випадку, вважають співавтори, підтримання стабільного обмінного курсу представляє собою тільки одне з багатьох завдань, що стоять перед центральним банком.