Сайт Михайла Довбенка

У 1990 р. важливе доповнення до цих модельних конструкцій ендогенних інновацій зробив П. Кругман. Він сформулював трьохперіодну модель. У першому періоді підприємці "інвестують" цінні ресурси в інновації, що знижують витрати. Ті, хто добилися в цьому успіху отримують (тимчасову) монополію на свою нову технологію у другому періоді; вони мають ренту за рахунок переваги у затратах над граничним виробником, який до цих пір користується старою технологією. У третьому періоді ця інновація стає загальним надбанням і джерело рентних доходів зникає. Ці послідовності, котрі не співпадають за фазою, можна "звести разом", що дає картину безперервного процесу.

З цієї простої конструкції випливає кілька прекрасних результатів. По-перше, можливість багатьох рівноваг. Чим вищою є інноваційна активність зараз, тим вищим буде реальний дохід у наступному періоді. Підприємці, які досягли успіху в інноваціях зможуть тоді отримати більш вищий рентний дохід. Тому можна говорити про особливу силу, що робить прибутковими інвестиції в інновації у тих випадках, коли має місце більший обсяг таких інвестицій. (Очевидно, що може чинити вплив і протидіюча сила конкуренції.) В економіці достатньо сировини як для існування рівноваг, в яких ніхто не робить інновацій через те, що жоден цим не займається, так і для рівноваг, у яких має місце множинність інновацій.

Другий результат є чіткою демонстрацією шумпетерівської ідеї про те, що монополія, яка забезпечена успішними інноваціями, хоча й породжує збитки з точки зору статичної ефективності, але з надлишком компенсує цю шкоду, здійснюючи інвестиції в інновації. Третій результат має значення в контексті міжнародної торгівлі. Видумати технологію, що знижує витрати, коштує приблизно однаково як у великій, так і в малій економіці. (Ось чому міжнародні порівняння витрат на наукові дослідження в розрахунку на одиницю валового національного продукту завжди видаються не сповна доречними.) Однак кожна конкретна інновація має більшу цінність у великій економіці, аніж у малій, тому що у першому випадку існує великий потенціал для отримання ренти. Ось чому міжнародна інтеграція може підхльоснути інновації та прискорити зростання. Це дасть потужніший позитивний ефект у порівнянні з будь-яким можливим виграшем від статичної ефективності.  

З кожним десятиліттям світ стає все більш складним та взаємозалежним, і наші інституції повинні відповідати цим змінам. П. Кругман вважає, що в останні роки на сповільнення темпів розвитку світової економіки все частіше впливають причини інституційного характеру[1].

Вчений є видатним теоретиком міжнародної торгівлі. Він автор кількох десятків книжок і більше 300 економічних праць. Основними серед його монографій, окрім названих вище, вважаються: "Просторова економіка: міста, регіони і міжнародна торгівля" (1999 р., спільно з М. Фуджіта і Е. Венейблсоном), "Повернення депресії" (1999 р.), "Валютна криза" (2000 р.), а книжка "Велика брехня" у 2004 р. надрукована російською мовою.

Професор П. Кругман є активним учасником дискусій щодо актуальних питань економічної політики. Так, реформа міжнародної валютної системи й досі служить предметом палких спорів серед економістів та політичних діячів. Адже, якщо в 1950-1973 рр. у країнах Заходу спостерігався небувалий сплеск ділової активності та феноменальних економічних результатів, породжених макроекономічним регулюванням і прив'язкою національних валют до долара, то в середині 1970-х рр. назріла криза подібної моделі розвитку. Уряди, які були зв'язані жорсткими валютними зобов'язаннями, не змогли протистояти інфляції, що різко прискорилася у зв'язку з нафтовими шоками та швидким збільшенням безробіття, викликаним зниженням темпів економічного зростання. Цей період розвитку західної економіки, відомий як стагфляція, ознаменувався переходом від кейнсіанських методів регулювання економіки до більш ліберальної моделі державної політики. Радикальна зміна цілей та методів антициклічного регулювання не могла не викликати у політичних і громадських колах Заходу стурбованості проблемою економічної стабільності.

Нову сторінку в історії міжнародної координації було відкрито після проголошення у 1975 р. у Рамбуйє про перехід до системи вільного плавання валют. Свої ґрунтовні міркування з приводу таких змін П. Кругман виклав у підручнику "Міжнародна економіка: теорія і політика" (1988 р., спільно з М. Обстфельдом), який став досить популярним у світі, витримав сім перевидань і з 1998 р. вже двічі видавався російською мовою. На думку обох учених, по суті була санкціонована "схема децентралізованого формування політики, де кожна країна робить те, що вважає відповідним власним інтересам"[2].

Раніше більшість фінансистів виступали за встановлення плаваючих обмінних курсів, однак в останні роки значна частина фахівців стали вважати доцільним повернення до фіксованих курсів. І хоча всі розуміють, що абсолютно фіксований чи повністю вільний курси зустрічаються вкрай рідко, все ж у будь-якому випадку, вважають співавтори, підтримання стабільного обмінного курсу представляє собою тільки одне з багатьох завдань, що стоять перед центральним банком.