Наукові праці
Макроекономічний підхід до … Нобелівської премії
Економічна теорія". Науковий журнал,
N 1, січень-березень 2007. - С. 92-99
М. ДОВБЕНКО,
директор Інституту відкритої політики,
доктор економічних наук
Ще на самому початку своєї науково-дослідницької діяльності, Е. Фелпс* виявив особливий інтерес до проблем економічного зростання. Його увагу привернув дивний результат - у деяких моделях швидкість економічного зростання наближається до відсоткової ставки. З розрахунків, зроблених на підставі моделі Солоу**, виходило, що чим більша норма заощаджень, тим вищою є капіталооснащеність робітника у стані збалансованого зростання і, значить, тим вищим є темп збалансованого зростання. Але зрозуміло, що таке зростання не є самоціллю. Тому наступним кроком, що логічно виходить із моделі, було визначення умов оптимального для суспільства економічного зростання.
На початку 1960-х років цей крок одночасно і незалежно один від одного зробили кілька економістів (серед яких і майбутні нобелівські лауреати Дж. Мід і М. Алле). Але першим із цієї проблематики виступив Е. Фелпс, надрукувавши статтю, що вже стала знаменитою, - "Золоте правило накопичення: казка для фанатів зростання" [1]. Йому ж належить і термін "золоте правило накопичення капіталу", що ввійшов із того часу в широкий вжиток. Учений замислився, якої величини капітал захоче мати суспільство, що перебуває на траєкторії збалансованого зростання. Якщо він буде достатньо великим, то це гарантуватиме високий рівень виробництва, але дедалі більша його частина спрямовуватиметься не на споживання, а на накопичення - суспільство не зможе насолодитися плодами зростання. Якщо ж обсяг капіталу буде надто малим, то споживати можна буде майже все, що вироблено, але вироблено буде зовсім небагато! Десь посередині між цими двома крайностями, очевидно, треба шукати оптимальну для суспільства точка, в якій обсяг споживання буде максимальним.
Отже, рівнем "золотого правила" визнається такий рівень капіталооснащеності, який забезпечує найбільший обсяг споживання. На цьому рівні чистий граничний продукт капіталу дорівнює темпу приросту виробництва. Оцінки, зроблені для реальних економік, таких як економіка США, показують, що запаси капіталу є набагато нижчими від рівня "золотого правила". Щоб досягти цього рівня, необхідно збільшувати інвестиції і, відповідно, знижувати рівень споживання.
Розв'язання питання про збільшення накопичення капіталу вимагає зіставлення добробуту різних поколінь. Політик, який стурбований добробутом нинішніх поколінь більше, ніж майбутніх, може відмовитися від мети досягнення сталого рівня за "золотим правилом". Натомість той, хто однаковою мірою турбується про всі покоління, дотримуватиметься його. Навіть при тому, що нинішнє покоління споживатиме менше, всі майбутні покоління скористаються вигодами того, що вибір був зроблений відповідно до "золотого правила". Оптимальний темп накопичення капіталу вирішальною мірою залежить від того, як порівнюються інтереси нинішнього і майбутніх поколінь. Отже, за Біблейським золотим правилом, ми повинні ставитися до інших так, як хотіли би, щоб ставилися до нас. Тобто добробут будь-якого покоління є однаково важливим. Прийняття рішень у відповідності до "золотого правила" є при такій постановці питання оптимальною стратегією, чому, власне, це правило і називається "золотим".
Таким чином, проведений Е. Фелпсом аналіз вибору між споживанням сьогодні та споживанням завтра (заощадженнями, інвестиціями у звичному сенсі чи в людський капітал) продемонстрував, що конфлікту поколінь, пов'язаного з цим вибором, можна уникнути - від збільшення заощаджень виграти можуть усі.
Модель Солоу і "золоте правило" є досить простими, але надзвичайно зручними в уживанні аналітичними знаряддями. За їх допомоги можливо досліджувати вплив на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норм заощаджень і оподаткування тощо.
Не меншу увагу Е. Фелпс приділяє проблемі залежності рівня виробництва від очікувань інфляції. До її вивчення в кінці 1960-х років він підійшов з позиції існування рівноваги на новій території неокласичних ринків - ринків, де немає безплатної а, отже, повної інформації. Як приклад він розглядає якийсь архіпелаг, жителі якого добре знають ситуацію лише на своєму острові. На кожному острові досягається рівновага попиту і пропозиції, але для того щоб зібрати інформацію про весь архіпелаг, треба подорожувати від одного острова до іншого.
* ФЕЛПС (Phelps) Едмунд народився 26 липня 1933 року в Іванстоуні (штат Іллінойс, США). Ступінь бакалавра гуманітарних наук отримав 1955 року в Амхерст-колледжі, а ступені магістра і доктора - в Йєльському університеті 1957-го і 1959-го відповідно. До викладання професорського курсу економіки в Пенсільванському університеті Е. Фелпс працював економістом у фірмі "RAND Corp.", у Массачусетському технологічному інституті та три роки (1963-1966) - в Йєльському університеті. Впродовж 1978 - 1979 років викладав у Нью-Йоркському університеті, а 1982-го перейшов у Колумбійський, де і дотепер читає курс політичної економії. Він є автором кількох підручників, зокрема, "Економічна справедливість" (1973), "Альтруїзм, мораль і економічна теорія" (1975), "Уведення в політичну економію" (1985), а також монографій "Боротьба з інфляцією і теорія безробіття: застосування аналізу затрати-вигоди у плануванні грошової політики" (у співав., 1972), "Дослідження з макроекономічної теорії" (у 2-х т.: 1979, 1980), "Спад у Європі: реконструкція відкритої теорії" (у співав., 1988), "Сім шкіл у макроекономічній думці" (1990) і багатьох наукових статей. Е. Фелпса запрошували як консультанта до таких авторитетних інституцій, як Сенат США з соціального забезпечення (1974), науково-дослідний департамент Міжнародного валютного фонду (1983), Організація економічного співробітництва і розвитку (1999). У 1983-1984 роках він був президентом Міжнародного атлантичного економічного товариства. Е.Фелпс - почесний професор Ренмінського університету, почесний доктор Мангеймського, Римського, Лісабонського, Паризького, Ісландського (м. Рейк'явік) університетів. Він також є почесним членом Американської економічної асоціації, членом Національної академії наук США (1982), Американських Економетричного товариства (1966) та Академії мистецтв і наук (1980). Е.Фелпс унесений у список "Сто великих економістів після Кейнса".
** Модель економічного зростання Солоу (її запропонував у 1956 р. професор Массачусетського технологічного університету, майбутній нобелівський лауреат Р.Солоу) розроблена для закритої економіки, в якій внутрішні інвестиції дорівнюють внутрішнім заощадженням і в якій немає міжнародної торгівлі. Насправді економічне зростання в державі відбувається лише за наявності міжнародних зв'язків. Модель Солоу легко модифікується для відкритої економіки. В неї включені тільки два з трьох можливих джерел зростання, а саме праця і капітал; технічний прогрес залишався поза її межами, проте ввести його в модель досить легко.