Сайт Михайла Довбенка

Наукові праці

ПІСЛЯМОВА ДО НОБЕЛІВСЬКОЇ ЛЕКЦІЇ РОНАЛЬДА Г. КОУЗА (1991): ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА

Адреса сторінки: http://dovbenko.kiev.ua/ua/published/articles/1108/

"Економічна теорія". Науковий журнал,

N 4 , жовтень-грудень 2005. - С. 55-70

М. ДОВБЕНКО,
директор Інституту відкритої політики,
доктор економічних наук

ПІСЛЯМОВА ДО НОБЕЛІВСЬКОЇ ЛЕКЦІЇ

Рональда  Г. Коуза[1]  (1991):

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА  СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА[2]

Протягом свого довгого життя я знав багатьох великих економістів, але ніколи не зараховував себе до їх числа і не водив з ними компанію. Я не зробив жодних інновацій у високій теорії. Мій внесок до економічної теорії полягав у тому, що я зажадав включення до нашого аналізу настільки очевидних рис економічної системи, що була тенденція їх не помічати, як листоношу в оповіданні Г. К. Честертона про па­тера Брауна "Людина-невидимка". Та все-таки якщо ці риси включити до аналізу, то вони, на мою думку, спричинять цілковиту зміну структури економічної теорії, принаймні тієї частини її, що йменується теорією цін, або мікроекономічною теорією. Мені пощастило показати важливість для роботи економічної системи явища, яке можна визначити як інституціональну структуру виробництва. У цій лекції я по­ясню, чому, на мій погляд, цими рисами економічної системи нехтували і чому визнання їх приведе до зміни способу, в який ми аналізуємо роботу економічної системи та в який мислимо про економічну політику; ці зміни вже почалися. Я говоритиму також про емпіричні дослідження, які потрібно здійснити, щоб це перетворення в нашому підході збільшило наше розуміння. Ведучи мову про ці зміни, я не хочу створи­ти враження, що це - результат лише моєї роботи. Олівер Вільямсон, Гарольд Демзетц, Стівен Ченґ, поміж інших, зробили визначні внески до предмета, і сумніваюсь, що без їхньої праці та праці багатьох інших значущість моїх напрацювань була б визнана. Тоді як великою користю від засну­вання Премії за економічну науку в пам'ять Альфреда Нобеля було те, що, привернувши увагу до важливості конкретних галузей економічної теорії, вона заохочує подальші дослі­дження в них. Наголос на діяльності кількох науковців або, як у моєму випадку, одного науковця затінює важливість внеску інших обдарованих науковців, чиї дослідження були кардинально важливими для розробки галузі.  

Я поведу мову про ту частину економічної теорії, яку стали називати промисловою організацією, але для розу­міння її нинішнього стану необхідно коротко сказати про роз­виток економічної науки взагалі. Упродовж двох століть від часу публікації "Багатства народів" (The Wealth of Nations) го­ловною діяльністю економістів, здається мені, було запов­нення прогалин в системі Адама Сміта, виправлення його по­милок і надання набагато більшої точності його аналізу. Однією з головних тем "Багатства народів" була думка про те, що урядове регулювання, або ж централізоване плануван­ня не обов'язкові для того, щоб економічна система функціонувала впорядковано. Економіку можна координува­ти системою цін ("невидима рука") і, більше того, з гарними результатами. Одним з головних завдань економістів від часу публікації "Багатства народів", як пояснив Гарольд Демзетц[1], була формалізація цього положення Адама Сміта. Наявні чинники - технологія і смаки споживачів, а також особи, які дбають лише про власні інтереси, - керуються у своєму виборі системою цін. Економісти знайшли умови, необхідні для досягнення результатів Адама Сміта, а там, де в реально­му світі таких умов, здається, не можна знайти, вони запро­понували зміни, мета яких - спричинити такі умови. Це зна­ходимо в підручниках. Гарольд Демзетц справедливо зазна­чив, що ця теорія аналізує систему крайньої децентралізації. Це було великим інтелектуальним досягненням і проливає світло на багато аспектів економічної системи. Проте в жод­ному разі не все було суцільним досягненням. Зосередження уваги на визначенні цін спричинило звуження фокуса, ре­зультатом чого стало нехтування іншими аспектами еко­номічної системи. Іноді і справді здається, що економісти вважають свій предмет зацікавленим лише системою ціно­утворення, а все, що поза цим, вважають таким, що не має стосунку до їхньої справи. Так, мій колишній керівник і чу­дова людина Лайонел Роббінс писав у своїй книжці "Приро­да і значення економічної науки" про "прогалини, що зяють" у старому вивченні теорії виробництва, де обговорювалися види селянської власності та промислові форми: "З цього можна зробити висновок, що, з погляду економістів, "орга­нізація" є справою внутрішнього промислового (чи сільсько­господарського) облаштування - якщо не внутрішньофірмового, то внутрішньогалузевого. Водночас  спостерігається тенденція повністю лишати поза увагою керівний чинник усієї виробничої організації - співвідношення між цінами і витратами..."[2]. Це зводиться до того, що, на думку Роббінса, економіст не цікавиться внутрішнім облаштуванням органі­зації, а лише тим, що відбувається на ринку, закупівлею фак­торів виробництва і продажем благ, створених цими факто­рами виробництва. Тим, що відбувається в проміжку між купівлею факторів виробництва і продажем створених ними благ, зазвичай великою мірою нехтують. Я не знаю, наскільки сьогодні економісти поділяють Роббінсову позицію, але не можна заперечити, що мікроекономіка - це значною мірою дослідження проблем визначення рівнів цін і випуску продукції - недарма ж цю частину економічної теорії часто називають ціновою теорією.

Подібне нехтування іншими аспектами системи полегше­но ще однією рисою сучасної економічної теорії - дедалі більшим абстрагуванням аналізу, що, здається, не потребує докладного знання реальної економічної системи чи при­наймні якимсь чином обходитися без нього. Холмстром і Тірол, вміщуючи свою 63-сторінкову статтю "Теорія фірми" в нещодавно опублікованому "Довіднику з промислової організації" (Handbook of Industrial Organization), наприкінці її доходять висновку, що "коефіцієнт дробу докази/теорія... в цій галузі нині дуже низький"[1]. Пелтцман написав різкий критичний огляд "Довідника", в якому вказує на те, як багато там голих теоретичних дискусій без будь-якої емпіричної основи[2]. Досліджується система, що живе в головах економістів, а не на землі. Я назвав результат цього "економічною теорією для класної дошки". Терміни "фірма" і "ринок" з'являються за назвами, але їм бракує будь-якого змісту. Фірму в загальній економічній теорії, у рамках її го­ловної течії "мейнстріма" часто називають "чорною скринькою". Такою вона і є. Це видається дуже дивним, зважаючи на те, що більшість ресурсів у сучасній економічній системі задіяні у фірмах, причому спосіб використання цих ресурсів залежить від адміністративних рішень, а не безпосередньо від функціонування ринку. Відповідно, ефективність еко­номічної системи дуже значною мірою залежить від того, як ці організації ведуть свої справи. Особливо це стосується су­часної корпорації. Ще дивовижнішим, зважаючи на інтерес до цінової системи, є нехтування ринком або ж, конк­ретніше, інституціональними домовленостями, що керують процесом обміну. Оскільки ці інституціональні домовленості значною мірою визначають, що виробляється, то маємо дуже неповну теорію. Все це починає змінюватися, і я радий, що відіграв свою роль у цьому процесі. Цінність включення таких інституціональних факторів до корпусу традиційної економічної теорії "мейнстріма" прояснюють нещодавні події в Східній Європі. Колишнім комуністичним країнам ра­дять перейти до ринкової економіки, і їхні лідери хочуть цього, але без відповідних інституцій неможлива жодна яко­юсь мірою значна ринкова економіка. Якби ми більше знали про власну економіку, тоді б мали більше підстав радити їм.

"Нормальна економічна система працює сама по собі". Він також пояснив, яким чином координована цінами конкурентна економічна система залучає до виробництва найбільш ціновані споживачами товари і послуги. До того як я познайомився з ученням Планта, мої уявлення про функціонування економіки були надто плутаними. Після семінару Планта в мене склався цілісний погляд на еко­номічну систему. Плант познайомив мене з  "невидимою рукою" Адама Сміта. Оскільки перший курс університетсь­кого навчання я пройшов ще будучи в середній школі, мені вдалося виконати вимоги, що відповідають ступеню бакалав­ра, за два роки. Однак університетські правила потребували трьох років резидентури перед наданням ступеня. Тому в мене залишався вільний рік. І тут мені знову пощастило. Лон­донський  університет  нагородив  мене  мандрівною сти­пендією Касселя. Я вирішив провести рік у Сполучених Шта­тах, що зараховувалося, за дещо довільного тлумачення пра­вил, як рік резидентури в Лондонській школі економічних досліджень.

Я вирішив дослідити вертикальну і горизонтальну інтег­рацію в Сполучених Штатах. Плант у своїх лекціях змальову­вав різноманітні способи організації різних галузей, але, зда­валося, бракувало якоїсь теорії, що пояснила б ці відмінності. Я заповзявся її знайти. Була і ще одна загадка, яку, на мою думку, потрібно було розв'язати і яка видавалася пов'язаною з моїм головним проектом. Сприйняття цінової системи як координаційного механізму було, очевидно, правильним, але мене турбували деякі аспекти доведення. Плант був проти всіх дуже модних тоді, в період Великої депресії, схем коор­динації промислового виробництва будь-якою формою планування. За Плантом, усю необхідну координацію забезпе­чує конкуренція, що діє через систему цін. І все ж існував такий фактор виробництва, як керівництво, функція якого полягала в координації. Навіщо воно тоді потрібне, якщо цінова система забезпечувала всю необхідну координацію? Та сама проблема постала переді мною на той час в іншій подобі. Лише чотирнадцять років тому відбулася російська революція. Тоді ми дуже мало знали про те, як насправді здійснюватиметься планування за комуністичної системи. Ленін сказав, що економікою Росії керуватимуть як однією великою фабрикою. Однак чимало економістів на Заході твердили, що це неможливо. І все ж на Заході були фабрики, в тому числі й винятково великі. Як примирити погляди, висловлені економістами щодо ролі цінової системи і неможливості успішного централізованого господарського плануван­ня, з  наявністю керівництва і таких вочевидь планових співтовариств, якими є фірми, що функціонують у нашій власній економіці?[1]

Я знайшов відповідь під літо 1932 року. Належало усвідо­мити, що використання цінового механізму пов'язане з ви­тратами. Потрібно з'ясувати, якими бувають ціни. Доводить­ся вести переговори, укладати контракти, влаштовувати перевірки, залагоджувати суперечки тощо. Ці витрати нині прийнято називати трансакційними витратами. Їх існування передбачає, що альтернативні ринку методи координації, які самі по собі витратні і багато в чому недосконалі, все ж мо­жуть виявитися ліпшими за використання цінового ме­ханізму - єдиного методу координації, який зазвичай аналізують економісти. Саме намаганням уникнути витрат на здійснення трансакцій через ринки можна пояснити існу­вання фірми, в якій розподіл виробничих ресурсів відбувається внаслідок адміністративних рішень (я вважав, що воно і справді цим пояснюється). В статті 1937 року я стверджував, що за конкурентної системи має бути якийсь оптимальний обсяг планування, оскільки фірма - це малень­ке планове суспільство - може і надалі існувати, тільки якщо вона виконує свою координаційну функцію з меншими ви­тратами, ніж ті, що поставали б, якби координація досягалася засобами ринкових трансакцій, а також ті, що мали б місце в разі виконання тієї самої функції іншою фірмою. Для існу­вання ефективної економічної системи потрібна наявність не лише ринків, а й планувальних відділів в організаціях на­лежного розміру. Чим може бути таке поєднання, знаходимо в результаті змагання різних форм координації. Таке я сказав у статті, опублікованій у 1937 році. Однак, як ми, знаємо з листа, написаного мною в 1932 році, і який, на диво, зберігся, всі суттєві складові цього обґрунтування були подані в лекції, яку я прочитав у Данді на початку жовтня 1932 року[2]. Мені тоді був двадцять один рік - і світ сяяв у промінні сонця! Я й уявити не міг, що ці ідеї за якихось 60 років стануть головною причиною присудження Нобелівської премії. І все-таки досить дивно - на дев'ятому десятку життя діставати хвалу за те, що зробив, коли тобі було двадцять з лишком.

Немає сумніву, що визнання економістами важливості ролі фірми у функціонуванні економіки підкаже їм потребу ближче дослідити її діяльність. Праці Олівера Вільямсона та інших авторів спонукали до більшого розуміння чинників, які керують тим, що робить фірма і як вона це робить. Ми також можемо сподіватися, що у майбутньому набагато більше дізнаємося з досліджень діяльності фірм, розпочатих нещодавно Центром економічних досліджень Бюро пере­писів Сполучених Штатів. Та було б неправильним вважати, що найважливішим наслідком публікації "Природи фірми" для економічної науки стало привернення уваги до важли­вості фірми в нашій сучасній економіці: до цього результату, гадаю я, прийшли б за будь-яких умов. На мій погляд, у май­бутньому важливим внеском цієї статті в економічну науку вважатимуть недвозначне запровадження до економічного аналізу трансакційних витрат. У "Природі фірми" я стверджував, що наявність трансакційних витрат приводить до виникнення фірми. Насправді ж ефекти цього в економіці повсюдні. Бізнесмени, обираючи способи ведення справ і вирішуючи, що слід виробляти, мають враховувати трансакційні витрати. Якщо витрати на проведення обміну більші, ніж вигода від цього обміну, то цей обмін не відбудеться, і розширення ви­робництва, як наслідку спеціалізації, не буде. Таким чином, трансакційні витрати позначаються не лише на контрактних домовленостях, а й на тому, які виробляються товари і по­слуги. Невключення трансакційних витрат до теорії залишає непоясненими багато аспектів роботи економічної системи, разом з виникненням фірми, а й багато ще чого іншого. Фак­тично левова частка всього, що ми вважаємо економічною діяльністю, має на меті досягти того, чого в інакшому разі не дали б досягти трансакційні витрати; або зменшити транс­акційні витрати для того, щоб індивіди могли вільно домов­лятися і можна було б скористатися тими розпорошеними знаннями, про які розповів нам Хаєк.

Мені відома лише одна частина економічної науки, де трансакційні витрати було використано для пояснення важливої риси економічної системи, - маються на увазі ево­люція і використання грошей. Адам Сміт вказав на перешко­ди комерції, що постали б в економічній системі, в якій був би розподіл праці, але всі обміни мали б відбуватися у формі бартеру. Ніхто не мав би змоги щось купити, якщо у нього не було б чогось, потрібного виробнику. Цю складність, по­яснював він, можна подолати використанням грошей. Особа, яка хоче купити щось за бартерної системи, має знайти ко­гось, у кого є цей продукт для продажу та ще й потреба в якихось товарах, що ними володіє потенційний покупець. Так само особа, яка хоче щось продати, має знайти когось, кому потрібно щось із того, що він може запропонувати, і має щось потрібне потенційному продавцеві. Обмін за бар­терної системи потребує того, що Джевонс назвав "подвійним збігом". Зрозуміло, що пошук партнерів з обміну, яким властиві належні характеристики, буде, скоріш за все, дуже витратним і перешкодить здійсненню багатьох по­тенційно вигідних обмінів. Вигода, що постає з послуговуван­ня грішми, полягає в зменшенні трансакційних витрат. Ви­користання грошей знижує трансакційні витрати також по­легшенням підготовки контрактів, як і зменшенням кількості товарів, які потрібно зберігати з метою обміну. Однак при­рода вигід, забезпечених використанням грошей, судячи з усього, відійшла в сприйнятті економістів на задній план, а того, що є інші риси економічної системи, які існують через потребу зменшення трансакційних витрат, економісти, схоже, не помічають.

Тепер перейду до іншої статті, відзначеної Шведською Академією, - до опублікованої близько 30 років тому "Про­блеми соціальних витрат". Не говоритиму тут багато про ве­личезний вплив її на вивчення права економістами, а розгля­ну в основному її вплив на економічну науку, що не був ве­личезним, хоча, на мою думку, з часом таким буде. Я вважаю, що підхід, використаний у тій статті, зрештою, трансформує структуру мікроекономічної теорії - і поясню чому. Маю до­дати, що коли писав цю статтю, то такої загальної мети на думці не мав. Я вважав, що показую слабкі сторони зробле­ного Піґу аналізу розходження між приватним і суспільним продуктом, який зазвичай економісти сприймають та й годі. Лише згодом, частково внаслідок бесід зі Стівеном Ченґом у 1960-ті роки, я зрозумів загальне значення для економічної теорії того, що я написав у тій статті, а також чіткіше поба­чив, які питання потребують подальшого дослідження.

Висновок Піґу і більшості економістів, які спираються на стандартну економічну теорію, був (і, можливо, й досі є) такий: якась урядова дія (зазвичай запровадження податків) потрібна для обмеження тих, чиї дії мали шкідливі наслідки для інших (часто їх визначають терміном „негативні зовнішні чинники"). У тій статті, як я гадав, я показав, що в режимі нульових трансакційних витрат, які є припущенням стандарт­ної економічної теорії, переговори між сторонами привели б до таких домовленостей, які максимізували б статки - і то незалежно від початкового розподілу прав.  Це - сумнозвісна „Коузова теорема", назвав її і сформулював Стіглер, хоч і ґрунтується вона на моїх працях. Стіглер твердить, що Коузова теорема випливає із стандартних припущень еко­номічної теорії. Її логіку поставити під сумнів неможливо, чого не скажеш про сферу її застосування[1]. Я не заперечую Стіґлеру. Проте я б радше розглядав Коузову теорему як схо­динку на шляху до аналізу економіки з додатними трансакційними витратами. Для мене значення Коузової теореми в тому, що вона підриває систему Піґу. Оскільки стандарт­ною економічною теорією трансакційні витрати беруться за нуль, то Коузова теорема показує, що розв'язок Піґу за цих обставин не є обов'язковим. Звичайно, це не означає (за до­датного значення трансакційних витрат), що урядові дії - такі, зокрема, як урядове управління, регулювання чи опо­даткування разом з субсидіями - не можуть привести до ліпшого результату, ніж використання переговорів між індивідами на ринку. Чи буде це так, можна з'ясувати не вив­ченням уявних урядів, а того, що насправді роблять справжні уряди. Мій висновок: вивчаймо світ додатних трансакційних витрат.  

Робота рухається впе­ред такими темпами, що я не вважаю занадто оптимістичною впевненість у тому, що головні результати досліджень у цій сфері окресляться протягом найближчих п'яти-десяти років.

Донедавна більшість економістів, якщо, либонь, і усвідом­лювали наявність зв'язку між економічною і правовою си­стемами, то хіба що у найзагальнішому вигляді. Економісти часто використовують фондову і товарну біржі як приклади досконалої і майже досконалої конкуренції. Проте ці біржі до дрібних деталей регулюють діяльність торговців, не кажу­чи вже про те, що можливим є і якесь державне регулюван­ня. Чим можна торгувати, коли можна торгувати, умови роз­рахунку тощо - усе це визначає біржова адміністрація. По суті, тут діє, так би мовити, "недержавний сектор права". Без таких правил та інструкцій неможливо було б швидко уклада­ти угоди. Звичайно, коли торгівля відбувається поза біржами (а це майже вся торгівля), коли торговці розпорошені в про­сторі і мають дуже розбіжні інтереси, як у роздрібній та оптовій торгівлі, то таке приватне право дуже важко впрова­дити - і їхня діяльність регулюється законами держави. Мало сенсу в обговоренні економістами процесу обміну без спе­цифікації інституціональної структури, в якій відбувається торгівля, адже це позначається і на стимулах виробничого процесу, і на трансакційних витратах. Гадаю, це тепер почи­нають визнавати - і це стало кришталево ясним завдяки тому, що відбувається сьогодні в Східній Європі. Минув уже час, коли економісти могли аналізувати в дрібних деталях двох індивідів, які обмінювали на узліссі горіхи на ягоди, і вважати потім, що їхній аналіз процесу обміну - вичерпний, дарма що цей аналіз і міг бути корисним у певних аспектах торгівлі. Процес контрактування необхідно вивчати в умовах реального світу. Тоді ми дізнаємося про проблеми, що постають, і про те, як їх долати; і ми, певно, усвідомимо багатство інституціональних альтернатив, між якими доводиться обирати.

Олівер Вільямсон відніс ігнорування чи обмежене вико­ристання основної ідеї "Природи фірми" на рахунок того факту, що вона не стала "операціональною". Він мав на увазі, що концепцію трансакційних витрат не було включено до за­гальної теорії. Гадаю, що це правильно. На те було дві при­чини. По-перше, включити трансакційні витрати до стандарт­ної економічної теорії, ґрунтованої на припущенні, що вони нульові, було б дуже важко. Економісти, що, як і більшість науковців (так сказав нам Томас Кун), вкрай консервативні у своїх методах, не були схильні це зробити. По-друге, Вільямсон також зауважив, що хоча я мав рацію, зробивши центром мого аналізу вибір між організацією в межах фірми і через ринок, проте я не вказав, які чинники визначили ре­зультат цього вибору, ускладнивши в такий спосіб для інших розбудову на підставі того, що часто називають "фундамен­тальним прозрінням". І це правда. Проте взаємовідносини, що керують сумішшю ринку і ієрархії (у Вільямсоновій термінології), вкрай складні і в нашому нинішньому стані невігластва буде нелегко з'ясувати, які це чинники. Нам потрібно проводити більше емпіричних досліджень. У допо­віді, написаній для конференції Національного бюро еко­номічних досліджень, я пояснив, чому я так вважаю. От що я сказав: "Натхненний теоретик, можливо, й обійдеться без таких емпіричних досліджень, але сам я вважаю, що натх­нення, найімовірніше, прийде через стимули, надані схема­ми, загадками і аномаліями, відкритими завдяки систематич­ному збиранню даних, особливо коли головна потреба - зруйнувати наші наявні стереотипи мислення"[1] . Цю заяву було зроблено в 1970 році. Я й досі вважаю, що в основному вона справедлива і сьогодні, хоч упродовж 1970 - 1980-х років було виконано чимало цікавих і важливих досліджень і сьогодні ми вочевидь знаємо більше, ніж знали в 1970 році, і немає сумніву в тому, що потрібно ще більше емпіричних досліджень. Однак я дійшов висновку, що головна перешкода, яка постає перед дослідниками промислової організації, - це брак наявних даних про контракти і діяльність фірм. Тому я вирішив дещо з тим вдіяти. 

Вважаючи, що велику кількість даних про контракти і діяльність фірм у Сполучених Штатах можна дістати в уря­дових міністерствах і службах, розташованих у Вашингтоні, округ Колумбія, і що ця інформація здебільшого не відома економістам, влітку 1990 року я організував конференцію в Школі права Університету Чикаго, під час якої урядовці розповіли, яку інформацію вони мають, як можна отримати до­ступ до неї, а також доповіли про деякі дослідження, що про­водилися в їхніх департаментах. Аудиторію складали ака­демічні економісти. Як зауважив один з учасників конференції, то був саме той випадок, коли пропозиція задоволь­нила попит. Матеріали конференції будуть опубліковані в спеціальному випуску Journal of Law апd Есопотісs. Ще одна подія, з якою я пов'язаний, - заснування Центру досліджень контрактів і структури підприємства при Школі бізнесу Пітсбурзького університету. Центр здійснюватиме масштаб­не збирання комерційних контрактів і готуватиме бази даних, які надаватимуться всім науковцям, з якої б установи ті не були. Не повинні ми забувати й про роботу, що почи­нається в Центрі економічних досліджень Бюро переписів. Більша доступність інформації і заохочення всіх дослідників, які працюють над інституціональною структурою виробни­цтва, завдяки присудженню мені Нобелівської премії при­зведуть до зменшення елегантного, але безплідного теорети­зування, що ми так звично знаходимо в економічній літера­турі з промислової організації, й активізують дослідження, які збільшать наше розуміння того, як працює реальна еко­номічна система.

Мої зауваження іноді витлумачували як такі, що дають підстави вважати мене ворогом математизації економічної теорії. Це неправда. Навпаки, як тільки ми почнемо відкри­вати справжні чинники, що позначаються на ефективності економічної системи, складні взаємовідносини між ними мабуть-таки одразу зроблять необхідним математичне оброблення, як у природничих науках, а економісти, такі, як я, що пишуть прозою, зроблять прощальний уклін. Нехай цей час настане якнайшвидше.

Я дуже добре усвідомлюю, що багато економістів, яких я поважаю і якими захоплююся, не погодяться з висловленими мною думками, а деякі навіть можуть образитися. Проте на­уковець має бути свідомим того, що неправильне в його вис­ловлюваннях незабаром викриють, а щодо правильного - він може розраховувати коли-небудь побачити, що, зрештою, з цим погодяться, якщо тільки він достатньо довго проживе.

*****

29 грудня Рональду Коузу виповнилося 95 років.

Редакція  щиро вітає нобелівського лауреата та бажає здоров'я і добра!

Як відомо, Р.Коуз був відзначений Нобелівською премією за "відкриття  і роз'яснення значення вартості укладання угод та майнових прав для інституційної структури економіки та її функціонування". Публічна лекція Р.Коуза, як і будь-кого з нобеліантів, - це популярний виклад відзначеної наукової роботи або думки автора з якоїсь актуальної проблеми, звичайно, розрахована на широку аудиторію слухачів, не лише економістів. Природно, що в останніх - є потреба в отриманні чіткішої відповіді на питання в чому сутність Коузового підходу до розуміння інституційної структури економіки, а також яка його наукова значущість та практичне застосування? Висловити думку з цього приводу редакція попросила автора цікавого навчального посібника „Сучасна економічна теорія (Економічна нобелелогія)", що завдяки Видавничому центру "Академія" побачив світ у 2005 році Михайла Володимировича Довбенка.

Неоінституційний підхід до економічної системи

Інституційний напрям економічної думки склався у перші десятиріччя ХХ століття. Його основоположником був американський економіст Т.Веблен, а послідовниками - американські вчені Дж.Коммонс, У.Мітчелл, Дж.Кларк, Дж.Гелбрейт, англійські економісти Дж.Гобсон, Р.Тоні та багато вчених різних країн. З роками економісти, політики, ідеологи перейнялися ідеєю неокласичного напряму. До життя поверталися традиційні цінності капіталізму - приватне підприємництво й свобода його функціонування. І все ж інституціоналізм залишався одним із провідних і привабливих напрямів економічної думки Заходу, свідченням чому стали своєрідні дослідження творців „нової інституційної економічної теорії (НІЕТ)", або неоінституціоналізму.

До середини 70-х років неоінституційний напрям перебував на периферії економічної науки. Лише на консервативній хвилі кінця 70-х - початку 80-х років він висунувся на передній план. З того часу НІЕТ починає усвідомлюватися як особлива течія економічної думки. На перших порах вона розроблялася майже виключно у США. У 80-х роках у цей процес включилися західно-, а з початку 90-х років і східно-європейські економісти.

Термін "нова інституційна економічна теорія" був уперше введений О.Уільямсоном у 1975 р.[1] для того, щоб відокремити даний дослідницький напрям від старого інституціоналізму. Фундаментом її став синтез низки концепцій неокласичної мікроекономіки інституціоналізму та теорії організації. Початок новій течії теоретичної думки поклав професор Рональд Коуз.

1990-і роки були ознаменовані тріумфом сучасного інституціоналізму: Нобелівських премій були удостоєні його родоначальник Р.Коуз та один із нинішніх корифеїв Д.Норт.

Суть неоінституційного підходу. До кінця 30-х років ХХ століття основний економічний аналіз був спрямований на вивчення економіки в рамках інституційної структури, що приймалася як даність. Зусилля, спрямовані на пояснення цієї структури, вважалися непотрібними або марними. Наприклад, існування організацій типу тих, які ми називаємо "фірмами", сприймалися майже само собою зрозумілими. Зміни форм контрактів в економічній сфері також розглядалися як заданий факт, а юридичні закони і положення - як привнесене ззовні правило для економічної діяльності.

Вперше Р.Коуз заявив про свою наукову ідею у листопаді 1937 р.,  опублікувавши фундаментальну працю "Природа фірми". Як зазначив у лекції, вона була задумана ним ще студентом, але вийшла друком лише через кілька років. У цьому важливому дослідженні Р.Коуз сформулював два  питання, які рідко були об'єктами безпосереднього економічного аналізу і до нього не отримували зрозумілої відповіді. Зокрема, чому економічні організації представлені саме фірмами і чому кожна фірма має свою певну величину? Він постарався відійти від уторованого шляху, яким вівся пошук відповідей, а саме: аналізу здатності ціни товару координуватися з використанням  ресурсів для нього. Адже та значна частина ресурсів, що витрачалася фірмою на адміністративну координацію дій з реалізації товару, цією теорією не враховувалася.

У ході своїх досліджень Р.Коуз замислювався над тим, чому менеджери і робітники воліють працювати разом, замість того щоб купувати і продавати працю один одного на ринку? Відповідь вченого полягала в тому, що працюючи окремо, потрібні значно більші витрати на підготовку і  виконання контрактів, у тому числі на організаційне управління цими процесами. Р.Коуз показав,  що  традиційна основна мікроекономічна теорія була неповною, тому що не враховувала ці витрати (вона  включала  лише  виробничі  і  транспортні).

Шукаючи відповіді на свої питання, вчений запровадив нове поняття - „трансакційні витрати". Це витрати на підготовку (збір інформації про ціни, про уподобання споживачів і наміри конкурентів), укладання і управління виконанням контрактів, а також затрати на локальні заходи в межах фірми. Звичайно, в неї вони менші, ніж при безпосередній торгівлі на ринку. Якщо б трансакційні витрати (у деякій літературі їх називають витратами з діловодства) були нульовими, фірми не виникали б. Увесь розподіл товарів проходив би на основі простих контрактів між людьми.

На переконання вченого, саме необхідність "вести переговори, укладати контракти, влаштовувати перевірки, залагоджувати суперечки тощо" складає значну частину загальних ресурсів економіки. Коли такі організаційні витрати  угод починають враховуватися, стверджує він: тоді можна просто та доступно пояснити саме існування фірм, різних корпоративних об'єднань, варіантів контрактів і навіть  структуру фінансової системи. Об'єднуючи різні типи витрат на організаційну діяльність і менеджерство, Р.Коуз проклав шлях до комплексного аналізу інституцій економічної системи та їх важливості.

У 1986 р. Д.Норт і Д.Уолліс вперше виміряли загальну питому вагу трансакційних витрат (витрати, пов'язані з банківськими операціями, страхуванням, фінансуванням, гуртовою та роздрібною торгівлею або обслуговуванням фахівцями - юристами, бухгалтерами, тощо) у валовому національному доході (ВНД) США. Згідно отриманим оцінкам, питома вага у ВНД США трансакційних послуг, що надаються приватним сектором, збільшилася з 23 у 1870 р. до 41% у 1970 р., а наданих державою - з 3,6 у 1870 р. до 13,9% у 1970 р., що в підсумку склало зростання з 26,6 до 54,9%. Розширення трансакційного сектора економіки автори назвали "структурним зсувом першочергової важливості". Тут, на їхню думку, лежить ключ до пояснення контрасту між розвиненими державами та країнами, що розвиваються. 

Р.Коуз також продемонстрував, що точність і сила аналізу інституцій економічної системи можуть підвищитися, якщо здійснити його, оперуючи правами на використання „матеріальних предметів", а не самими „матеріальними предметами". Ці права, які називають "майновими правами", можуть охоплювати повну власність, різні види прав користувачів або права обмежені певними пунктами контрактів і внутрішніми правилами організацій. Р.Коуз доходить висновку, що визначення майнових прав і їхній розподіл між людьми на основі закону, положень контрактів та інших правил безпосередньо впливають на економічні рішення та  їх результат. Більше того, майнові права складають основний компонент в аналізі інституційної структури економіки.

Згідно теорії Р.Коуза, фірма характеризується свободою прийняття рішень, що формуються певною групою контрактів без дрібної регламентації всіх зобов'язань. Такі відкриті угоди дають дирекції можливість маневрування. Фактично фірма складається із цих багатьох контрактів, тобто не як сукупність людей і машин, а як сплетіння взаємовигідних умов.

Легко зрозуміти, що цей аналіз основних характеристик фірми повинен був стати основою для більш загальних висновків, які стосуються інституційної структури економіки. Проведені дослідження дали серйозні результати у двох напрямах. З одного боку, Д.Норт довів, що складні економічні системи з сучасною інституційною структурою склалися у ході тривалого процесу еволюції, вивчення якого складає предмет історичного дослідження. Тому в центрі його наукових інтересів міститься еволюція інституційної структури, оскільки від неї залежить як правильне розуміння подій минулого, так і аналіз причин теперішнього становища тих чи інших країн.  

З іншого боку, сам Р.Коуз заклав основу для вагомих висновків на наступній стадії своєї наукової діяльності. Працюючи у Чиказькому університеті, він розробив теорію, яку спеціалісти вважають революційною з точки зору наукового підходу до прав власності. Заснований ним напрям економічної науки отримав назву "проблеми соціальних витрат". Саме так - "Проблема соціальних витрат" називається друга його важлива праця.

Для обговорення рукопису цієї статті у Чиказькому університеті був скликаний спеціальний семінар за участі двох десятків видатних теоретиків під керівництвом М.Фрідмана. Історія цього обговорення стала легендою. За сформульовану в цій праці "теорему Коуза" перед початком дискусії був поданий один голос (самого автора), проти - 20. Почалося все з одностайних її заперечень, але в середині полеміки М.Фрідман, "повернувши гармати на сто вісімдесят градусів", пішов в атаку на критиків Р.Коуза. Після завершення обговорення всі голоси були "за". Учасники семінару згадують про полеміку як про одну з найдраматичніших та чудових подій в їхньому житті і до цього часу жаліють, що не здогадалися записати хід дискусії на магнітофон.

Праця Р.Коуза була спрямована проти панівної в економічній теорії тенденції всюди, де тільки можна, шукати так звані "провали ринку" і закликати до державного втручання з метою їх подолання. Учений довів, що держава не здатна оптимально вирішити питання екстерналій (зовнішніх ефектів). Вона не може правильно оцінити розміри зовнішніх витрат (наприклад, у випадку будівництва залізниці, забруднення навколишнього середовища, тощо), не може співставити втрати та вигоду, узгодити інтереси сторін. Участь держави у вирішенні подібних питань вимагає чималих затрат і тим самим збільшує зовнішні витрати.

Суть висновку, до якого прийшов Р.Коуз, полягає в такому. Наявність зовнішніх ефектів не може служити причиною для втручання держави. Кожного разу, коли виникають зовнішні ефекти, проблема може бути розв'язана шляхом угоди між зацікавленими сторонами. При узгодженні сторін зовнішні ефекти перетворюються у внутрішні і створюються передумови для досягнення бажаної оптимальності. Р.Коуз переконаний, що пряме державне втручання не завжди дає кращі результати, ніж спрямування проблеми на волю ринку чи фірми. Він вважає, що сторони можуть домовитися між собою і вирішити питання зовнішніх ефектів без арбітражу ззовні.

Прийти до угоди вони зможуть за наявності двох умов. По-перше, мають бути чітко визначені права власності. По-друге, вартість укладеної угоди (договору) повинна бути порівняно невисокою. Якщо розміри негативних ефектів досить значні (наприклад, будівництво великого підприємства із шкідливим виробництвом), то в цьому випадку є доцільною участь держави.

У "Проблемі соціальних витрат" Р.Коуз дав також новий поворот дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами і домашніми господарствами. Вчений запровадив до розгляду затрати досягнення і підтримки угод між економічними агентами, запропонував положення про права, або майнові права. Р.Коуз не тільки показав, що причини випадків неспроможності ринку полягають у наявності трансакційних витрат, але й чітко сформулював проблеми функціонування економічної організації з позицій порівняльного інституційного аналізу.

Результати проведеного ним дослідження свідчать, що велика кількість законів не має реального значення за нульових трансакційних витратах. Ця теза є паралельною з висновком в "Природі фірми", що фірми за тих самих умов - непотрібні. Всі взаємовідносини можуть здійснюватися шляхом простих угод без адміністративного втручання, тобто безпосередньо через ринок.

Це привело Р.Коуза до такої думки: трансакційні витрати ніколи не бувають рівними нулю. Що, справді, пояснює інституційну структуру  економіки, включаючи зміни у формах і різних видах юридичних норм. Або більш точно - інституційна структура економіки може бути пояснена  відносними витратами різних інституційних угод у поєднанні з зусиллями сторін на підтримання мінімуму загальних затрат.

Положення, що торкаються радикального впливу трансакційних витрат, є основним результатом аналізу Р.Коуза. Певною мірою парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення трансакційних витрат був названий "теоремою Коуза". Вперше Р.Коуз розвинув передбачення, котре згодом перетворилося в теорему Коуза, в статті "Федеральна комісія зв'язку" (жовтень, 1959). Ця теорема проголошує: "Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінною і ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності".

Таким чином, висунуто парадоксальне положення: за відсутності витрат з укладання угод структура виробництва залишається тією ж незалежно від того, хто яким ресурсом володіє. Теорема доводилася Р.Коузом на багатьох прикладах, частково умовних, частково взятих із реального життя. Сам вираз "теорема Коуза", як і перше її формулювання, були введені в обіг відомим американським економістом Дж.Стіглером, хоча він і спирався на згадану вище статтю Р.Коуза.

Вивчаючи теорему Коуза, нобелівський лауреат Дж.Стігліц дійшов висновку, що ця теорема виконується тільки тоді, коли є відсутніми витрати на здійснення економічних зв'язків і недосконалість інформації. Р.Коуз визнав силу цих обмежень. Більше того, Дж.Стігліц вважає, що ніколи неможливо повністю формалізувати права власності, і це є особливо справедливим для перехідних економік. Навіть у розвинутих країнах права власності обмежуються чинниками, пов'язаними з обстановкою, правами працівників, регіоном тощо. Хоча закон може бути якнайчіткішим, часто виникають спори, які потрібно залагоджувати через судові процеси. На щастя, пише Дж.Стігліц, коли існують "правові норми", існує й довіра до їхньої чесності і справедливості. 

Практичне застосування неоінституційного підходу. Створена Р.Коузом НІЕТ, що базується на методології неокласичного та інституційного напрямів, знайшла виключно ефективне застосування на практиці - як у державній політиці, так і в діяльності корпорацій.

Нині теорема Коуза вважається одним із найбільш яскравих досягнень економічної думки повоєнного періоду. Висновки з приводу трансакційних витрат роблять зручнішим аналіз реальних умов. Дослідження некомерційних організацій, державних закладів і підприємств з допомогою такого підходу показали, наскільки широким є коло питань, до яких можна плідно застосувати теорему Коуза.

Формулювання нобелівського лауреата за більш ніж 60 років доказало свою виключну практичність і дало поштовх інтенсивній перевірці контрактних відносин, що характеризують фірму. Зараз уже  зрозуміло: кожний тип фірми охоплюється певною структурою контрактів і, відповідно, спеціальним розподілом прав та обов'язків (майнові права). Нормативні висновки економіки права почали проникати у судову та законодавчу практику багатьох країн. Наприклад, посилання на теорему Коуза містяться у 8 рішеннях судів штатів, у 17 рішеннях апеляційних судів і навіть в одному з рішень Верховного суду США.[1]

Праця Р.Коуза щодо проблеми фірми стала основою для швидкого  розширення наукових досліджень у цій галузі  мікроекономіки  і,  зокрема, пояснення моделі фінансових посередників.

Інституційні умови та форми - органічна частина економіки, її "орієнтири", "регулювальники", "інспектори". Українські закони та інструкції, банки і біржі, нові традиції та етика ще практично не утряслися, не склалися, не взаємодіють. Якщо ж слабке інституційне середовище, то нестійка і економіка, невпевнені банкіри та менеджери, не компенсуються зовнішні ефекти.

Значущість неоінституційного підходу. Неоінституціоналізм вивів сучасну західну теорію із інституційного вакууму, з вигаданого світу, де економічна взаємодія відбувається без тертя і витрат. Трактування соціальних інституцій як засобів вирішення питань трансакційних витрат створило передумови для плідного синтезу економічної науки та інших соціальних дисциплін. Завдяки НІЕТ змінилася сама картина економічної реальності і перед дослідниками виник цілий пласт принципово нових проблем, раніше ними не усвідомлених. Як "прорив у розумінні" інституційної структури економіки охарактеризували вчені дослідження Р.Коуза.

Його ідеї стали джерелом серйозного зрушення в сучасному економічному аналізі, породивши ціле сімейство нових напрямів теоретичної думки, що бурхливо розвивається. Праці нобелівського лауреата надали могутнього імпульсу розвиткові теорії організації, економічної історії, юриспруденції, а тому мають величезне значення в міждисциплінарному контексті. Вони стимулювали розвиток нової гілки в науці, зокрема, "право й економічна наука".

Науковий внесок Р.Коуза є результатом методичної дослідницької роботи, коли протягом багатьох років одна її частина додається до іншої. Потрібний був тривалий час, щоб добратися до основи. Справді, з часом значення його класичних праць лише зростає. У 1966-1970рр. на "Природу фірми" налічувалося всього 17 посилань у наукових журналах, у 1971-1975рр. - 51, в 1976-1980рр. - уже 105. Для "Проблеми соціальних витрат" цифри ще вищі: відповідно 70, 186 і 331. За індексом цитування вона є чемпіоном серед економічних статей, котрі опубліковані в повоєнний період. Великий вплив на економістів Китаю з проблем прав власності виявили ідеї Р.Коуза наприкінці 80-х років. У китайській науковій літературі були надруковані чисельні статті, що присвячені окремим аспектам теорії прав власності - проблемі трансакційних витрат, теоремі Коуза, зовнішнім ефектам ринкової діяльності, тощо.

Прорив, що стався у 70-80-х роках, був вражаючим. Адже предмет досліджень вченого викликає особливий інтерес для країн Східної Європи (в тому числі і республік колишнього СРСР), котрі перебувають на порозі ринку і поки що мало з ним знайомі. У розвалі їхніх економік, що заперечували приватну власність, дослідник побачив підтвердження правильності своєї теорії.

Підтримуючи заклики, звернені до східноєвропейських країн, сміливіше йти до ринку, Р.Коуз у лекції під час вручення Нобелівської премії нагадує, що для цього необхідно спочатку створити інституції, які роблять ринкову економіку можливою. На його думку, однією із проблем цих країн є відсутність чітких нормативних актів, що регулюють процес купівлі-продажу. "Доживши до 81 року, - сказав учений у одному з інтерв'ю, - я став свідком того, як несподівано крах економічної системи у Радянському Союзі і в Східній Європі привернув увагу до предмета моїх наукових досліджень і змусив людей зрозуміти їхнє значення".

У прес-бюлетені про присудження Нобелівської премії вчені Шведської королівської академії наук, високо оцінюючи  це  досягнення, відмітили, що Р.Коуз встановив новий набір "елементарних частинок" в економіці. Звичайно, пройшло багато років напруженої праці, аж поки нобелівський лауреат заслужив серед економістів славу вченого з "оригінальним поглядом на проблеми".