Адреса сторінки: http://dovbenko.kiev.ua/ua/published/articles/1097/
"Економіка України". Науковий журнал,
N5 (498), травень 2003. - С. 82-85
М. ДОВБЕНКО,
директор Інституту відкритої політики,
доктор економічних наук
Джозеф Стігліц народився 9 лютого 1943 року в м.Гера (штат Індіана, США). У 1967р. у Массачусетському технологічному інституті захистив докторську дисертацію. Працював професором Йєльського, Прінстонського, Оксфордського і Стенфордського університетів.
Дж.Стігліц є визнаним фахівцем у галузі економіки державного сектора. У своїх працях основну увагу приділив дослідженню ролі державних організацій у тих сферах, де вільний ринок виявляється безсилим: фундаментальні наукові розробки, національна оборона, правоохоронні органи, комунікації тощо. Він завоював високий авторитет спеціаліста з теоретичних і практичних проблем оподаткування. І хоч у центрі його наукових досліджень є, в основному, проблеми, що постають перед економікою США, але вченому вдалося створити систему підходів, у рамках якої уряди різних країн світу можуть вирішувати конкретні політико-економічні питання, котрі їх турбують.
Протягом 1993-1997рр. Дж.Стігліц був головою Ради економічних консультантів при президенті Б.Клінтоні.
У 1997-2000рр. Дж.Стігліц обіймав посаду першого віце-президента і одночасно був головним економістом Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР). 1 лютого 2000р. вчений пішов у відставку, публічно звинувативши цей банк і Міжнародний валютний фонд (МВФ) у проведенні невірної політики в Росії та Південно-Східній Азії. З липня 2000р. учений працює професором економіки, фінансів і міжнародних відносин Колумбійського університету.
За твердженням низки експертів, ніхто не передбачав, що Нобелівською премією за 2001 рік відзначать саме Дж.Стігліца. Чому? У 1999р. вчений опублікував статтю "Куди ведуть реформи? До десятиріччя початку перехідного періоду"(Ж-л "Вопросы экономики", Москва, N7), навколо якої здійнявся скандал. Адже, перебуваючи у чи не найвпливовішій посаді в МБРР, Дж.Стігліц у своїй статті піддав нищівній критиці рецепти, що виписувалися міжнародними фінансовими організаціями країнам з ринками, що розвиваються, а також і самі ці держави, котрі виявилися нездатними переварити виписані мікстури. Стаття привела в шок багатьох, включаючи керівництво МБРР та МВФ. На сторінках друкованих органів розгорнулася жорстка дискусія: "Чи правий Стігліц, чи ні? І куди все-таки ведуть реформи?"
Оскільки у згаданій статті є багато повчального для новітніх реформаторів економіки України, то варто зупинитися на її основних положеннях детальніше. З початку реформ у колишніх соціалістичних країнах пройшло десять років. Дж.Стігліц запитує "Які ж уроки можна зробити з їх досвіду?" Відповідаючи, стверджує, що більшість спостерігачів схиляються до висновку, що китайський шлях на відміну від російського поки-що був успішнішим. Я стверджую, пише Дж.Стігліц, що провали реформ у Росії і в багатьох республіках колишнього Радянського Союзу зумовлені не тим, що погано здійснювалася в цілому грамотна політика. Причини невдач значно глибше, вони кореняться у нерозумінні реформаторами самих основ ринкової економіки та процесу інституціональних реформ.
Минуле століття, пише Дж.Стігліц, ознаменувалося двома великими економічними експериментами. Результат першого, соціалістичного експерименту, що починався у найбільш крайній формі у Росії в 1917р., сьогодні відомий. Другим експериментом є повернення соціалістичних країн до принципів ринкової економіки. Безумовно, це одне з наймасштабніших і відносно раптових змін правил гри в історії. З такою ж поспішністю, з якою ці країни проголосили відмову від комунізму, західні радники виступили зі своїми "безпомилковими" рецептами швидкого переходу до ринкової економіки.
Через десять років після початку перехідних процесів у країнах Східної Європи та республіках Радянського Союзу і через двадцять років після їх початку у Китаї картина постає неоднозначною.
Контраст між стратегіями (і результатами розвитку) двох великих держав - Росії та Китаю - може бути повчальним. За десять років (починаючи з 1989р.) валовий внутрішній продукт (ВВП) Китаю майже подвоївся, а Росії - скоротився майже вдвічі. На початку періоду ВВП Росії більш ніж у два рази перевищував ВВП Китаю, а у кінці - виявився меншим на третину. Росії також вдалося перевернути з ніг на голову теоретичне співвідношення між нерівністю доходів та економічним зростанням: у процесі скорочення ВВП ступінь нерівності доходів зросла вдвічі. Дані на кінець 90-х років ХХ ст., якими володів Дж.Стігліц, малюють ще більш хмарну картину. Кількість людей, які перебувають на рівні бідності, що визначається доходом у 4 долари США в день, зросла до середини десятиріччя з 2 мільйонів до понад 660 мільйонів громадян.
Неспроможність тих, хто консультував Росію, постійно передрікаючи, що вона перебуває напередодні успіху, і заявляючи про перемогу навіть на порозі недавнього краху, повинна була стати очевидною. Ті, хто закликав до швидкої приватизації, з гордістю вказували, що значна частина державних підприємств перейшла у приватні руки. Але це було досить сумнівне досягнення, переконаний Дж.Стігліц. Адже приватизація проводиться способами, котрі багатьма вважаються незаконними, і за відсутності інституціональної інфраструктури. Консультанти "з реформ" полегшили процес вивезення так званими російськими олігархами частини свого багатства за межі держави, стимулюючи, а в деяких випадках і наполягаючи на знятті обмежень на вивіз капіталу. Таким чином, провал приватизації як основи створення ринкової економіки був не випадковим, а передбачуваним наслідком способу її проведення.
Росія швидко перетворюється у країну з сировинною, а не з сучасною індустріальною економікою. З цими провалами контрастують величезні успіхи, що досягнуті Китаєм, котрий зумів вибудувати свій власний шлях переходу (не використовуючи "креслення" чи "рецепти" західних консультантів). Він досягнув успіхів не тільки в забезпеченні швидкого економічного зростання, але і у створенні повноцінного недержавного сектору колективних підприємств. Інвестиції у переробну промисловість в Китаї на відміну від Росії зростали як на дріжджах. Критики подібних порівнянь вказують на значні відмінності в початкових позиціях двох країн: дохід на душу населення в Китаї на початку реформ був набагато нижчим і тому були сприятливі можливості для того, щоб догнати Росію. Однак я, відмічав Дж.Стігліц, навпаки, схильний стверджувати, що в Китаї було більше труднощів, оскільки йому прийшлося одночасно вирішувати завдання і переходу, і розвитку.
Вчений переконаний, що потрібно відповісти на питання: чому сталися провали при переході до ринку? У своїй відповіді він відмічає: як і можна було очікувати, ті, хто ратував за "шокову терапію", стверджують, що проблема полягає не в тому, що було надто багато шоку і мало терапії, а в тому, що шоку було надто мало. Ліки були призначені правильно, але пацієнт не виконував приписи лікаря. Інші захисники рекомендованої програми реформ вважають, що невдалими були не самі проекти реформ, а їх здійснення. Один з російських реформаторів нещодавно жартома зауважив, що в законах, які приймалися ними, не було нічого поганого, крім того, що вони не виконувалися.
Однак причини провалів набагато серйозніші, вважає Дж.Стігліц. Частково проблема полягає у надмірній довірі до моделей економіки, що почерпнуті з підручників, котрі можуть бути досить зручними для навчання студентів, але на них не можна опиратися при консультуванні урядів, які прагнуть відтворити ринкову економіку. Як вирок звучить думка професора про те, що докторам пора переглянути свої рецепти.
Згадану статтю вчений завершує відповіддю на запитання: яка альтернативна стратегія змін? Соціальний та організаційний капітал виявляється настільки слабким, що краще за все починати з існуючих соціальних інститутів і прагнути їх поступово трансформувати, а не нищити "з корінням та гілками", щоб потім починати з чистого листка.
Треба зазначити, що ще в середині 90-х років ХХ ст. Дж.Стігліц зробив пропозицію про перехід від ідеології ринку вільної конкуренції до концепції "Рамки всеосяжного розвитку" (або як її ще називають КОР). По суті справи це ідеологія, що є альтернативною неокласичній теорії монетаризму. Ідея КОР полягає у більш активній ролі держави у створенні умов для масового залучення населення до ринкової діяльності.
Киргизстан попав до числа тих небагатьох країн, що були вибрані МБРР у якості "пілотних" для реалізації цієї концепції. КОР Киргизької Республіки до 2010 року - це довгострокова стратегія розвитку. Комплексність її полягає в розробці і реалізації послідовних, взаємопов'язаних збалансованих рішень у політичній, економічній, соціальній, екологічній, духовній сферах. Звичайно, як і до будь-якої довгострокової концепції, на адресу цієї стратегії також звучать критичні зауваження. Зрозуміло, що це не ідеальна програма, але у будь-якому разі країна повинна мати якісну довгострокову програму розвитку і держава повинна відігравати активну роль у її розробці та реалізації.
В кінці 90-х років ХХ ст. Дж.Стігліц був активним критиком ліберального вільного ринку, який, на його думку, не може забезпечити всім однаковий доступ до інформації і, отже, ставить учасників ринку в нерівні умови. Саме за фундаментальний вклад (спільно з Дж.Ейкерлофом і М.Спенсом) у формування ядра сучасної економіки інформації Дж.Стігліцу була присуджена Нобелівська премія. Здавна це питання цікавило економічну науку. Нобелівські лауреати ще в 70-х роках розробили математичні методи аналізу, що дозволяють об'єктивно оцінити різні ринки, приймаючи до уваги інформацію, якою володіють і продавці, і покупці, котрі намагаються багато затаїти одні від одних.
Дж.Стігліц розглядав проблему асиметричної інформації з точки зору менш інформованих учасників ринку на прикладі страхових компаній. Він пояснив, яким чином вони прагнуть покращити своє становище, здобуваючи додаткові дані. Йому вдалося показати, як "асиметрична інформація" впливає на безробіття та дефіцит кредитів на ринку. Багато наукових результатів, що отримані Дж.Стігліцом, докорінно змінили уяву економістів про ринки праці.
Він розробив механізм так званої зворотної ринкової адаптації, коли погано інформовані учасники ринку одержують інформацію від краще інформованих. Одна з класичних праць Дж.Стігліца, що написана в співавторстві з М.Ротшильдом, строго формально описує, як "працюють" інформаційні потоки на тих ринках страхових послуг, де компанії не володіють інформацією про рівень ризику стосовно окремих клієнтів. Автори показують, що страхова компанія (погано інформована сторона) здатна ефективніше стимулювати своїх клієнтів (добре інформована сторона) з тим, щоб вони "видали" інформацію відносно дійсного страхового ризику. У звичайних ринкових моделях банки піднімають відсоткову ставку для того, щоб компенсувати ризик потенційного неповернення кредитів. У схемах з моделюванням асиметричної інформації банки починають квотувати пільгові кредити, щоб, використовуючи конкуренцію серед обмеженого кола претендентів, відібрати тих, котрі повернуть кредит гарантовано.
Спільно з С.Гроссманом нобелівський лауреат аналізував ефективність фінансових ринків. Головний результат відомий як парадокс Гроссмана-Стігліца: якщо ринок ефективний з інформаційної точки зору, іншими словами, вся необхідна інформація відбивається в рівні цін, то жодний з учасників ринку не буде мати ефективних стимулів використати інформацію, що міститься у цінах.
Дж.Стігліц - один із засновників сучасної економіки розвитку. Він показав, що асиметрична інформація та економічні стимули є не просто наукові абстракції, а досить конкретні явища, пояснення яких корисні при аналізі інституціональної структури та ринкових умов у країнах, що розвиваються.
Саме недостатня або помилкова інформація може руйнувати ринки не лише слаборозвинених країн, і обов'язок уряду - допомогти у запобіганні цих руйнацій. Доречно згадати: Дж.Стігліц передбачив провальність системи безпеки в аеропортах США (що стало очевидним 11 вересня 2001р.) через невтручання уряду в неефективний ринок. "Є такі різновиди діяльності, як, наприклад, організація безпеки в аеропортах, що повинні бути виведені з приватної сфери. Цей ринок не регулюється сам", - стверджує вчений.
Дж.Стігліц є автором багатьох наукових праць. Його "Лекції з економічної теорії державного сектору: Підручник" (у співавторстві з Е.Аткінсон) у 1995р. опубліковані російською мовою. Кілька разів у США перевидавалася його книга "Економіка державного сектора", а у 1998р. за підтримки Програми перекладів Центрально - Європейського університету та Міжнародного фонду "Відродження" вона побачила світ українською мовою. Крім того, все частіше переклади його статей друкуються в нашій періодичній пресі.
Погодьтеся, українські реформи далекі від того, щоб вважати їх успішними. То ж хочеться надіятися, що з допомогою думок нобелівського лауреата, котрі викладені рідною нам мовою, керівники України зроблять тверезі висновки з багатьох гірких провалів (і небагатьох успіхів) минулого десятиріччя!